Дитина зайшлася ще дужче. А він дерся далі. Коли доліз до гребеня й зіп'явся на ноги, востаннє почув, як крикнув на нього, оговтавшись, старшина:
— Да ти що ж — порядок мені? Злазь, кажу!
І більше нічого не чув. Було хмарно й вітряно. Вітер кошлав йому волосся, хльоскав по штанях і шарпав крила. Було важко стояти й поривало у височінь. Дітвора повидиралася на явір, край стріхи внизу виглядали сполохані селянські лиця, старшина підштовхував коло драбини двох переляканих соцьких і гримав, десь голосила якась жінка. А він нічого того не чув і не бачив. Обернувся лицем до вітру й хотів щось сказати вниз до громади, та роздумав. Випростав широко свої полотняні крила, стиснув у кулаках ремені, пригнувся, змахнув крилами й стрімголов стрибнув у вітер.
Він не встиг заправити у дерев'яний хвіст ноги, як його підхопило й понесло. Стріхи, село, левада замайоріли в очах і закрутились у скаженому танку. Він навіть не махав своїми крилами, лиш чув, як шумить у вухах і якась потужна свавільна сила несе його від землі. В нестямній радості він дико закричав, та вітер доніс до землі лиш глухий відгомін його крику.
Вітер повернувся від землі, наздогнав його, схопив благенькі полотняні крила, підкинув їх високо вгору й з силою жбурнув об землю...
Його знайшли за версту від села в глибокій ярузі. Він лежав закривавлений, з потворно вивернутими руками на своїх потрощених полотняних крилах. Він був ще живий. І єдиним оком на покаліченому страшному лиці дивився на небо. Кліпав повікою, бо запливало око кров'ю, і мовчки дивився. Коли, жахаючись, хрестячись і одвертаючи набік голови, щоб не дивитися на те страхіття, люди помалу підняли його й поклали на воза, він тихо застогнав. На возі він знову замовк, а коло перших хат за цариною почав холонути. А закривавлене око все ще дивилось у небо...
У волості урядник писав протокол, а старий Ґудзій коло церкви казав людям, що то Бог покарав Артема, бо наважився він проти самого Бога стати. І не було через те йому спокою на цьому світі, не буде й на тому.
1931 р.