Гість стримано кивнув головою. Мав він суворий мефістофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли він спіймав очима вродливий вигляд Марійки Бачинської, погляд його степлів, та це тривало тільки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до відразливості авторитарно, з домішкою скепсису: могло здатися, що він на когось розсерджений і ось насилу тамує роздратування й нехіть.
"Я захоплений, – сказав гість, – досконалою організацією вашого фестину, пане Євгене, ви ніби намагалися створити в Залікові прообраз майбутньої України. Але… Тональність вашого свята здалася мені надто оптимістичною: майбутню Україну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такі яскраві кольори – вони будуть чорні й криваві… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальності і замість лебедіти "Чом, чом, земле моя…" – хоч зрідка прокричати "Не пора москалеві й ляхові служить!" Не гнівайтеся на мене, пані Малицька".
"Не думаю, що на фестин треба було виводити дівчат у тернових вінках", – холодно відказав Євген.
Донцов ніби не почув репліки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своєї мови.
"Проте ваше свято відзначилося значущою деталлю, яка таїть у собі певну оптимістичну перспективу, – сказав. – Те, що поліцай не надів брансолетів на руки четареві й послухався його, без сумніву, засвідчує: австрійська імперія всередині уже струхлявіла, хоч зовні виглядає досить потужною. Тож для того, щоб її розвалити, не треба буде прикладати надмірних зусиль…"
"А навіщо її розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неї й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?"
Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, ніби гіпнотизував, й по хвилі заговорив саркастично:
"Ох ви, галицькі австрофіли!.. Та якщо в майбутній війні, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили наш гетьмани, то й програємо – як Хмельницький, Дорошенко і Мазепа… Мусимо викувати власну міць. – І тут Донцов розвів руками. – Але ж її не спородять травоїди, ми повинні стати, як наші вороги, хижаками!"
"Який ви лютий!" – вигукнула Олена.
"А чому ми не маємо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. Невже неволя нас так розманіжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скільки ми вже натерпілися від її ласки?"
"Однак і далі цілуємо їй руки, коли вона втомлюється шмагати нас різкою й подає бублика, – підхопив Донцов. – А як ми вміємо протестувати, тільки послухайте… У Лук'янівській тюрмі, де мені довелося двічі "гостювати", солдати розстрілювали на подвір'ї в'язнів, які насмілилися оголосити голодування. І що ви думаєте, двоє хохлів у моїй камері вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися їхньої відваги, затягли тужливо: "Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче". Ось який наш протест. А москалі на їхньому місці напевне затягли б "Славноє море, священний Байкал!". Мої дорогі, я згоден співпрацювати з вами й популяризувати ваш політичний досвід у пресі, та лише за тієї умови, що ваш таємний гурток насправді стане мілітарним".
"Яку програму запропонуєте нам?" – спитала пані Малицька.
"Наша програма одна: боротьба з Росією, яка поневолила три чверті наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрію, яка для нас є меншим злом. Трильовський упевнений, що цісар раніше чи пізніше дасть дозвіл на створення українського легіону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрімголов, і в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарешті, хтось її перейняти, щоб урятувати світову цивілізацію. Це може зробити Україна, а передовсім Галичина – нестравний шматок для московського черева".
"Сказав же міністр внутрішніх справ Росії Петро Дурнов, – перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж підтримуючи його думку: – "Лише божевільний може хотіти приєднати Галіцію до Росії: хто завоює Галіцію, той втратить імперію".
"Тим не менше москалі насамперед, як лиш розпочнеться війна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не підозрюючи того, що він розвалить, розчленує ізсередини обидві імперії. Ви це добре усвідомте собі, Євгене. – Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думці зважував його можливості. – А тоді Велика Україна й Галичина спільно займуть свій плац на землі".
"Дякую вам за ці слова, пане Донцов, – промовив Євген. – Ви в цю хвилину задекларували ідею соборності України, а в цьому запорука нашої свободи… Й міг це зробити тільки наддніпрянець, який добре знає приховану потенцію українського Сходу й бачить національно свідому силу Заходу. Ця ідея має перерости в нашу ідеологію. А скажіть, що нам найбільше загрожує?"
"Що найбільше нам загрожує? – перепитав Донцов, ніби здивувався, що ці молоді люди самі не можуть знайти відповіді на таке просте питання. – Смертельно небезпечною для нас є концепція "капусти головатої" – спокійно, вигідно й вегетативно існувати і вважати абсолютом їжу, забави та гроші".
"І ви цю мерзоту адресуєте нам?" – спалахнула Олена, й Роман замилувався розіскреним обличчям дівчини, ніби вперше її побачив. – Хіба є для цього якісь підстави?"
"Я не звинувачую вас, а тільки застерігаю", – відказав Донцов.
Коли пані Коновальцева запросила гостей до вечері, Олена упівголоса промовила до Марійки:
"А він нестерпний!"
"Він справжній", – відказала Марійка, й загадкова усмішка пробігла по її устах.
…Мій дід Максим Безрідний водно говорив мені: "Михаиле, час такий, що не всі втримуються при житті, ось уже й батька твого немає – підірвав себе гранатою, я вернувся із заслання знищений, здоров'ям кволий – дні мої полічені, а совєтська тюрма не вічна, і ти вийдеш на передній край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тільки залишишся живий, маєш розповісти на письмі про страду трьох наших поколінь у боротьбі за самостійну Україну".
…Війна при всій очікуваності вибухла начебто несподівано – так іноді бідкаються люди, що зима застала їх неготовими, хоч кожен знає, що вона мусить настати. Й діткнула всіх перша світова бойня.