Реваншисти тріумфували, нахабніли, й дивно було: вчорашні – такі благородні, єдині й чисті – революціонери добровільно поступилися місцем прийшлій голоті, ніби й не помічали її, мовляв, це тимчасово, державі ніщо не загрожує, зайди самі згодом розсмокчуться. Проте чужа зараза проникала в життя краю все глибше, на очах відбувалася внутрішня окупація, й усі знали, що треба чинити спротив, поки не пізно, однак ніхто, та й Президент теж, поки що не наважувався стати на чолі нового походу на Майдан.
А у Львові було спокійно, сюди долунювали тільки тривожні чутки з Києва; український П'ємонт, у якому ні разу за всю історію не вдалося запаношитися ні погодінським москвофілам, ні генералові Брусилову, ані червоним "визволителям", міцно тримався на ногах, і я був певний, що емісари Хама не насміляться навіть наблизитися до Львова.
Та я тяжко помилився: Хам спробував підкорити і столицю Галичини.
…День був світлий, весняний. Відчитавши лекції в університеті, я вертався додому, сповнений віри в тимчасовість нашої поразки – певний був: ніхто ніколи не зневажить більше мого краю, й не матиме він уже ніколи ганебної назви "Країна ірредента", змосковщені вуркагани самі схлинуть з Києва, чей не вистачить грошей у Хама вічно оплачувати їхню присутність на столичному Майдані; телячий оптимізм непереборно панував у моїй душі, – та раптом я став, мов укопаний: у самому серці Львова біля пам'ятника Міцкевичу й величної фігури Матері Божої так безпечно, ніби в себе дома, хлопці в кепках з ґудзиками на тімені спокійно монтували голубі намети і вмисне голосно, певне, для того, щоб лякати місцевий люд, перекидалися московськими матюками.
Я стояв занімілий, а центральна вулиця спокійно жила своїм буденним життям, всі кудись поспішали, не звертали уваги на зайд, і врешті я зовсім отетерів, коли побачив серед вуркаганів – то був таки він, це не мана! – Михайлового сина Ігоря. Я стояв заціпенілий, ніби вражений паралічем.
А намети вилаштовувалися один біля одного, наповзали на проїжджу частину дороги, зупиняли автомобільний рух; нахабство зайд почало бентежити й перехожих, вони зупинялися біля Пасажу й обурено перемовлялися; на шпилі центрального намету залопотів біло-голубий прапор – символ партії Хама; Ігор Безрідний зустрівся зі мною поглядом і, впізнавши, відвернувся; з наметів долинав п'яний регіт, майстри почали монтувати сцену.
І в ту мить я побачив, як з вулиці Академічної насувається гамірний, аж пискливий натовп, приглянувся: в юрбі були тільки жінки з лютим виразом на обличчях, як це буває під час церковних бунтів; наблизившись до табору, вони вихопилися одна поперед одної, увірвалися між намети – й тут розпочалася справжня битва. Жінки виривали кілля, розвалювали халабуди й топтали їх, вишпурювали клунки на проїжджу частину дороги; вуркагани кидалися на них з палицями, жінки ті палиці відбирали й гамселили нахаб по головах; одна, з обличчя старша жінка, розлючена, мов фурія, схопила за оборки Ігоря й залементувала: "Проклін мій на твою голову!" – й мені здалося, що то бабуся Марія проклинає, як прорік Михайло, свого внука; хлопець вирвався з рук ошалілої жінки й кинувся навтьоки, а вона волала вслід: "Як дам тобі, то за дев'ятим плотом гавкнеш!"
Таким був початок програшу завойовників Львова, вони розбіглися хто куди, жінки поскидали на купу намети й підпалили; я ще побачив у спину блудного Михайлового сина й подумав: а чи вернеться він колись до вітця, чей же всі блудні сини верталися у свою пору до отчих порогів – тоді, коли вибухав сором у їхніх душах… Тож нехай буде благословенна та мить, в якій це станеться з ним і такими, як він.
Вогнище догорало, смердючий дим розсмоктувався по міських закамарках, не стало враз у місті завойовників, і жінки розійшлися.
Тільки та, про яку я подумав, що то Ігорева бабуся, стояла непорушно зі стиснутими кулаками, вона ще готова була битися до смерті, та вороги вже здиміли, і зм'якла старенька, аж зів'яла, втерла тороками хустки сльозу з ока й промовила до мене, бо нікого більше на площі вже не було:
"Такий файний парубійко… І за що Господь так тяжко його скарав?"
Я перечекав хвилину, поки жінка заспокоїться, і спитав її про те, що найбільше мене цікавило:
"Скажіть мені, добродійко, що змінилося у вашому житті після Помаранчевої революції?"
Жінка довго дивилася на мене, ніби хотіла переконатися, чи я вартий того, щоб знати її найсокровеннішу думку, й нарешті сказала коротко:
"Ми змінилися…"
Львів. 2007р.