І тут прогримів вибух…
Голландська поліція розпочала слідство, однак я до сьогодні впевнений, що ім'я справжнього вбивці ніколи не буде названо. Відомо лише одне: Коновальця знищила Москва… І ще на похороні Полковника я подумав, що він – остання жертва з першого покоління борців за Україну у XX столітті. Розпочинається епоха моєї верстви, і нам теж доведеться боротися, страждати і вмирати за волю рідної землі.
Розділ шістнадцятий
Блудний син
Михайло повернувся в табір лише другого дня понад вечір – ночував удома. Я ще вдосвіта прокинувся від холоду, розпалив буржуйку, грівся біля вогню, й було мені так, як кажуть пастухи пізньої осені, що прикуцнули навколо ватри: спереду пече, а за спиною волоче; зима тужавіла, а народ з Майдану не розходився, чекав інавгурації Президента.
Вчора я закінчив читати Михайлів рукопис. Здався він мені незавершеним, бо про Остапа Безрідного, Михайлового батька, і про Романа Шухевича було надто мало сказано, і хоч я дещо знав про трагедію в Білогорщі, все ж сподівався довідатися трохи більше – з перших уст, і коли Михайло увійшов до намету, я відразу й спитав, не даючи йому віддихатися:
"Чи я зможу дочитати твій опус, коли ти вже його закінчиш?"
Михайло присів на стільчик біля грубки, протягнув до полум'я закоцюблі пальці й мовчав; був він чимось стурбований, жура сіризною наповзла на його обличчя, немов осуга. Його вигляд занепокоїв мене: що ж бо то могло стати причиною Михайлового клопоту, адже ніхто вже не сумнівався, що Помаранчева революція завершилася нашою перемогою, невже до нього дійшли якісь тривожні чутки? Я аж напружився в передчутті лиха, однак Михайло тут же розвіяв мою тривогу скупою мовою, яка з нинішньою політикою не мала нічого спільного. Хоч як сказати…
"Мої записи, брате, ніколи не матимуть кінця, бо життя продовжується, й Кліо завше буде при ділі. Але хто далі заповнюватиме історичною інформацією мої зошити? Ну хто, скажи мені? Мій син, якому все, що відбувається на Майдані, чуже й непотрібне? Хто – коли ця робота вже не моя, а наступного покоління?.. І чому то в мене мало так статися, що мій син пішов манівцями?"
Я втямив, що Михайла настиг батьківський клопіт, але ж то, певне, ще не горе, щось він перебільшує: адже сьогоднішній юнацький нігілізм ще не є зрадою, то пошуки своїх доріг, а вони, ті молоді стежки, не мусять щільно втискатися в батьківські колії й допасовуватися, немов далини в гуцульській рубленій хаті. Відрізок отчого шляху вже пройдено, й повертатися на нього не потрібно, повторення завжди ялове й шкідливе, і я сказав Михайлові:
"На чому ти впевнився, що твій син пішов манівцями? Що не ночує разом з нами на Майдані й не мерзне? А хіба весь народ повинен жити в єдиному ритмі і діяти під одну команду? А ні – це вже було за совєтчини… І не всі мали сидіти в тюрмах, жити в бункерах і в критичний мент підривати себе гранатами. Є ж різні види боротьби. А хіба саме існування в суспільстві при виконанні будь-якої чесної праці – то не боротьба? Адже кожен фронт має кілька ешелонів, і не всюди стріляють".
"Не втішай мене, брате, я все зрозумів би, але – таке?! Він, мій Ігор, вже перебуває на боці п'ятої колони – якщо не фізично, то принаймні духовно… Він, такий начитаний бевзь, знаєш, на кого покликається, утверджуючи свою ідеологію, – не на Івана Франка, не на Лесю Українку, а на посереднього письменника Дениса Лукіяновича, який колись написав повість "Я – з більшістю!" Ігор так і сказав мені вчора: "Я – з більшістю!"
"Але хіба в них більшість? Перемогли ж ми!"
"Він так не вважає. Ігор розіклав переді мною мапу України, розмальовану у два кольори, і доводив, що помаранчевого кольору на ній набагато менше, ніж синього… "То чому має правити державою меншість? – спитав він. – Зрештою, чи може правити, і чому та меншість вважає свою ідеологію непомильною? Де критерії, в кого? Хіба що в Бога, то в нього й запитаймо!" – Він аж кричав на мене… І пішов. Пішов до них, у Маріїнський парк, де прибічники Хама готуються до реваншу…"
"Який там реванш! – заперечив я. – Вони ж розім'яті!"
"Помиляєшся. Вони ще сильні. І згодом підуть на нас у наступ. А мій син серед них – можеш собі таке уявити?.. Але досить про це. Ти дочитав мої записи і хочеш знати, що було потім, – так запитують у батьків діти, які ще не вміють читати. То я тобі розповім, Майдан не розходиться, та й дров і харчів у нас ще трохи є".
"Ти б розповів це своєму синові".
"А він не захоче слухати…"
Раптом дверна пілка намету захиталася, немов од вітру, й досередини увійшов ставний юнак, та й не юнак, а вже мужчина під вусом, я впізнав його. Він випростався перед нами і проказав крізь роблений сміх:
"А чому не захочу? Захочу… Але вислухай і ти мене, тату".
Вони дивилися один на одного з викликом, гейби аж із гнівом, і усмішка на устах сина застигла в саркастичній гримасі, він проймав батька зухвалим зверхнім поглядом, й опустив очі батько.
"Я слухаю тебе, сину", – проказав Михайло упалим голосом. Однак Ігор мовчав. Він ніби освоювався із сутінками в наметі, зі скупим простором Михайлового житла, його погляд на хвильку затримався на простеленому долі матраці; я сидів у кутику намету на табуреті, хлопець ковзнув по мені невидющим зором і, здається, мене не запримітив; він чув, звичайно, що батько з кимось розмовляв, але з ким – це зараз його не обходило, для нього існував тільки Михайло, і то не як батько, а як опонент, й Ігор нарешті заговорив. Я прислухався до його мови і майже фізично відчував, як зі стін щойно збудованого нами Храму від удару жорстких слів хлопця обсипається, ніби пісок, свіжий тиньк разом з яскраво виписаними на ньому гаслами здобутої перемоги, й на їхньому місці проступають письмена, які мовлять про несправжність нашої звитяги. Супроти тієї мови у мені наростав протест, немов потуга у стиснутій пружині; Михайло ж навпаки – никнув, в'янув, немов лотос на безводді, а син безжалісно шмагав його своєю правдою.
"Ти дивуєшся, тату, ба ні – ти обурений, що я пішов з Майдану й прилучився до ваших, як ти мовиш, ворогів, які отаборилися в Маріїнському парку. А які ж то вороги – чей не гунни, вандали або монголи? А ні, вони такі самі, як ми, громадяни України, тільки бачать ту Україну по-своєму. А чому ти і твої однодумці взяли собі за право вважати, що правда за вами, і тільки за вами? У них же своя, інша, аніж ваша, але також правда…"