"А чи ти винен, Михаиле?" – спитала, дивлячись мені у вічі, і знову зі страдної жінки стала суддею.
"Не винен, мамо, ти ж знаєш!"
"То чому маєш просити помилування? За який злочин? Та ти своєю згодою підтвердив би марність батькової смерті, ти зневажив би не лише себе, а й усіх, хто боровся із цими… – вона показала пальцем на начальника. – Нехай же вони просять помилування в нас! І ще попросять, попросять! – підвищила голос і знову притихла. – Вертайся в тюрму, Михаиле, і допроваджуй до скутку те, що розпочав. Іди, іди, сину, а я буду на тебе чекати…"
Я підвівся, сягнув рукою по папір, мама зробила застережливий рух, подумавши, певне, що я таки зважився поставити підпис, та я взяв папір, на якому було надруковане моє прізвище під текстом і поруч – відкриті дужки для підпису, й подер його на шматки.
Зласкавлене приліпленою посмішкою обличчя начальника КДБ враз озвіріло, набрало властивого йому вигляду, він натиснув на ґудзик, до кабінету увійшли офіцери, які привезли мене до Львова з Мордовії, й узяли під руки. Начальник показав матері пальцем на двері, й вона виходячи встигла ще сказати:
"Я піду за тебе на Верещицю до батькового хреста й скажу йому, що ти…" – й загубився її голос за дверима.
"…Я вернувся в табір, брате, – закінчував розповідь Михайло, – і пробув там ще два з половиною роки після того, як так необачно опинився на волосинному містку, з якого неодмінно впав би в пекло. А звідти вороття немає. Та я, певне, вже втомив тебе своїм спогадом. Але ж розмовляли ми про наш мартиролог, хіба мій спогад не про це?.. Різні бувають смерті: одні дарують вічне забуття, інші – вічну пам'ять, а ще інші – ганьбу. Всього було в нас… Та коли я, позираючи на минуле століття, хотів би дати йому українське ім'я, то назвав би його епохою двох лицарів без тіні й докору – Євгена Коновальця й Романа Шухевича. їхні імена теж записані в наш мартиролог…"
Розділ тринадцятий
Я – із самим собою
Усю ніч не міг заснути. Не те щоб аж надто розхвилювала мене Михайлова розповідь – зрозуміло, була вона для мене вельми драматичною, але хіба я міг хоча б припустити, що мати вчинить інакше, довиховуючи вже вихованого і нею, і тюрмою сина? З перших слів мого приятеля я знав, як закінчиться його зустріч з матір'ю у львівському КДБ, а інакше закінчитися вона не могла, бо якби сталося інше, то не відбулася б наша з Михайлом стріча на київському Майдані.
Ба ні, мою душу роз'ятрила, скалкою врізалася у свідомість зневажливо кинута на Михайлову адресу фраза його сина: "То за якісь книжечки поламалися долі – батькова й моя?"
І я подумав про себе, про свою письменницьку працю, якій присвятив усе своє життя: вимучила й виснажила вона мене, немов найтяжчий наркотик, я став залежний від неї, мов пияк від алкоголю, й водило моїм пером не лише усвідомлення корисності моєї праці, а й у більшій мірі – ейфорія від самого процесу писання, яке вгамовувало мою творчу спрагу.
І ні на що я не міг би проміняти невгасиму потребу писання: ні на політичну діяльність, ні на підпільну, ні на стоїчне терпіння за ідею у в'язниці, ані на партизанську героїку: я свято вірив, що моя дорога найдоцільніша, що література – то гостріша від дамаської шаблі зброя, що першим у боротьбі за волю завжди стояло слово – адже ворожі ідеї можна знешкодити тільки ідеями, й тут без слова не обійтися; терор і деспотизм здатні придушувати людський геній, однак його спроможне оживити слово, що несе в собі затаєну вибухову силу, яка в слушний час розриває владні клапани, немов стиснута до критичного стану пара в чавунному котлі.
Так я думав завжди, в поті чола працюючи над словом, так я, зрештою, думаю і сьогодні, проте, навтішавшись історією і збагнувши її глибину, відчув, як підкрадаються до мене сумніви.
А чи ж то ослабла Російська імперія від прихованої сатири Гоголя і чи зміцніла Україна від його романтизації нашої історії? А українська література – то набуток героїв чи гречкосіїв? Чи, за Достоєвським, краса слова вилікувала зазомбований імперський люд – та ж ні, бо за допомогою яких героїв – раскольнікових та смердякових? І чи не з'яловіла українська штука в рідному гетто, ставши споглядальною, а не бунтівною; і чи наша література і моя скромна лепта в ній своїм співчуттям до маленької людини не наділа народові на обличчя маску голоти й не винесла на нетривкі престоли ницих провідників на кшталт брюховецьких та пушкарів – схоже сталося за наших часів у Італії, Росії й німеччині, коли там до влади поприходили кальварійські жебраки з-під тібрських мостів, кавказькі шевці та прусські єфрейтори… А чи із заразою ідей класової боротьби, яка так міцно вросла в українську драматургію, прозу й поезію образами сільських глитаїв, козацьких старшин і маєтних дідичів, ми, письменники, не озброїли чернь проти національної аристократії й залишилися учнями в колоніальній школі перевертнів, де гуманність назвалася слинявістю, жорстокість – мужністю, грабіжництво – відвагою, фанатизм – ідейністю, авантюра – героїзмом, і де людей навчають не шляхетності, а хамству?
І з того співчуття до знедоленого люду ми обернули вістря наших пер супроти провідної верстви – і горді мазепинці перетворилися на свинопасів або жеброту – та ж ми ще і досі виставляємо свою біду, немов жебраки гнійні виразки на відпустах, і випрошуємо в чужинців милостиню…
То чи не мав Ігор рації – звичайно, супроти мене, літератора, а не супроти свого батька, який півжиття провів за ґратами, щоб повернути нам аристократичну гідність?.. Але ж і Михайло взявся за перо, то чи це не означає, що моя дорога правильна?
На стихлому Майдані в Михайловому наметі терзають мою душу розхристані думки, напливають до голови сумніви й здирають тиньк із храмових стін, заквацьованих мальовидлами сучасних богомазів. А що під ними на старих фресках: героїка чи ганьба?
…У моє сонне марево вплітається спогад про недавню мандрівку з моєю коханою Любкою до Кам’янця-Подільського – того міста, що увібрало в себе десятки архітектурних стилів, а найвиразніші з них – українське бароко, польська готика і мавританський стиль, бо стояло на пограниччі трьох держав і трьох культур. І як не дивно: незважаючи на те, що Туреччина панувала тут у часі найменше, найвідчутнішим є слід магометанської культури – певне, тому, що чужа вона культурі християнській і, як усе чуже, виділяється з неї.