"Молодь повинна спершу вас почути, а потім у свій спосіб зреалізувати ваші мислі".
* * *
…Ми з дідом Максимом йшли перелісками й лугами понад Колодницею і Стриєм, віддаляючись від Підбужа й наближаючись до Ходорова.
Там, у старій хаті, чекала нас з вечерею бабуся Катерина, яка після арешту мужа замінила мені тата й маму, бо ж батька я майже ніколи не бачив: його неголене обличчя зрідка нахилялося наді мною, й зрідка я прокидався від знайомого й рідного подиху, який терпко пахнув міцним тютюном… А мама Марія після енкаведистської операції в Білогорщі, в якій загинув мій батько Остап, переховувалася від вивезення в Сибір то в брата в Роздолі, то в сестри у Бібрці. Мені здалеку пахла смачна вечеря, однак дорога була далека, й дідусь часто зупинявся, віддихуючись, – клята Колима витруїла його залізне здоров'я.
Цього разу ми востаннє гостювали у прадіда Пантели: був він подібний до святого Миколая – з довгою бородою й добрими очима – дідуган помер у дев'яносто літ. І мені ніяк не вкладалася в голові розповідь моєї мами про те, начебто Пантела був безбожником… Ну яким там безбожником, просто недолюблював попів, бо їх, як йому говорили, не вшановував й Іван Франко, а що прадід належав до Франкової радикальної партії, то й до церкви не ходив і водно говорив бабі: "Як умру, а ти приведеш попа, я мертвим схоплюся з лавці й прожену святенника!" Та ось прийшла до старого радикала Костомаха, заглянула йому в очі, і зрозумів тоді старий, що життя має межу, за якою існує невідомість, і, злякавшись її, покликав бабу й проказав: "Що було на землі, то видів, а що є там, ніхто не знає, то клич священика, най дасть мені розгрішення, бо як мою грішну душу не схочуть там прийняти, то куди подінуся?"
Цю потішну історію розповідала мені мама, коли я вже став дорослим, тоді я вперше усвідомив, що мій рід з діда-прадіда політичний, то й для мене, мабуть, не стелиться інша дорога в житті. А яка та дорога, я збагнув ще дитиною, й здалася вона мені і заманливою, і страшною…
Отож брели ми тоді з дідом Максимом придністровськими лугами, вертаючись від першого політика в нашому роду, й дідусь розповідав про долю Ольги Басараб, а на моїх устах терпнув солод від прадідового меду, гірчив, та до кінця не сполинів: тоді я вперше втямив, що переді мною простилається тривожне й невідоме, немов космос, потойбіччя, в яке треба входити без гріха за душею, бо тільки праведник зможе витримати призначене йому чистилище й залишити в людях добру пам'ять про себе.
…Пані Терміна подала на стіл вечерю, й коли гості вже пили каву, вихиливши по келишку коньяку, й почали ділитися пережитим, полковник Мельник підійшов до Ольги Басараб, узяв її під руку й, перепросивши товариство, зайшов з нею до сусідньої кімнати. Затрималися там недовго, а коли вернулися до столу, Ольга присіла біля Максима й промовила до нього упівголоса:
"Якщо ти зараз їдеш до Ходорова, я проведу тебе на станцію".
Ці її слова прозвучали, немов розпорядження, всі підвелися з місць і почали прощатися.
"Максиме… – промовила Ольга, зупинившись перед залізничним двірцем. – Ти, може, пам'ятаєш свої слова, сказані перед війною на комерсі в Українському городі: "Щоб плебеї змінилися на воїнів, мусить статися в нашому суспільстві вибух сорому…" Та експлозія вже настала, дорогий мій друже, і відтепер ми змиватимемо із себе сором перемогами або смертю. Не біймося Безносої, вона не така страшна, як сором. А тепер слухай: ти, як керівник повітової екзекутиви УВО на Ходорівщині, матимеш часті зустрічі або, як мовлять підпільники, "стрічі". Тож запам'ятай пароль: "сурма-алярм". Якщо він зміниться, тобі повідомлять. А коли знадобиться зв'язкова між закордонною і крайовою командами УВО, то піди на вулицю Висп'янського 12/4, натисни ґудзик дзвінка – три короткі й один довгий – і спитай, чи можеш побачити Стефанію. Оце і все, прощавай, побратиме".
Вона обняла Максима, повернулася і зникла у провулку. Ніколи більше він її не побачив.
…На сорокадення смерті Ольги Басараб, після поминальної відправи на цвинтарі, до Максима підійшла жінка з опущеною на обличчя чорною вуаллю, представилася Стефанією й назвала йому пароль для виходу на полковника Мельника.
На стрічі полковник вручив Безрідному револьвер і дав завдання вбити шефа інформаційного бюро комісара Юзефа Кайдана. Максим кілька днів вистежував слідчого Ольги Басараб і застрелив його, коли він виходив з парку Еллінського над став, що біля підніжжя Цитаделі. І про виконання атентату доповів полковникові. Тоді Андрій Мельник розповів Максимові про обставини смерті Ольги.
Після 1923 року, коли Антанта на Раді амбасадорів визнала Галичину частиною Речі Посполитої, польська жандармерія розпочала невтримну нагінку на УВО. У лютому 1924 року поліція вистежила явочну квартиру на вулиці Висп'янського, зробила обшук і знайшла пакет документів розвідчої референтури УВО із планами дислокації польського війська в Галичині.
Ольгу Басараб заарештували, тоді взяли і Андрія Мельника, обох посадили у в'язницю на вулиці Яховича – в сусідні камери. В'язні перестукувалися азбукою морзе, їх прослуховували, однак ніяких потрібних для слідства відомостей не дізналися: Ольга повідомляла полковникові про тортури, яких зазнавала від слідчого комісара Кайдана.
Сковував їй ланцюгом ноги, ставив сторчака, а підручні кати Кайдана били ув'язнену гумовими палицями по спині – був це так званий ППГ – polski promyseł gumowy.
Ольга мовчала.
Застосовував "Парагвай": зв'язаній жінці вливали до носа воду з чайника.
Не почули від неї й слова.
Викручував ноги, виривав обценьками живе тіло. Підключав до вух струм.
Ольга навіть не стогнала.
"24 лютого, – розповідав Максимові полковник Мельник, – я розшифрував у навальному стукові тривожне повідомлення катованої Ольги: "Прощайте, пане полковнику, я більше до вас не озвуся. Кайдан пообіцяв мені зробити "манікюр" – голки під нігті. Цього я витримати не зможу". Того ж дня вона повісилася на ґратах у своїй закривавленій сорочці. За кілька днів мене перевели в камеру № 7, де сиділа колись Ольга. Це теж був садистський засіб – у камеру смерті. І я прочитав видряпані нігтем на стіні слова: "За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну. Вмираю замучена. Помстіться за мене! О.Б."