Раптом Донцов змінив тон своєї мови.
"Що будете чинити зі мною?" – спитав.
"Переправлю вас до Швайцарії, таких людей, як ви, у нас не густо".
"Буду вам вдячний, пане полковнику… У Берні залишилася і жде мене моя кохана дружина. Ви знаєте її – то Марійка Бачинська".
…Цю розмову з Донцовим пригадав собі Коновалець після цілорічних битв на просторах України, після тифозного мору, зради Петрушевича, хаосу отаманщини і врешті – після програної битви з поляками біля Чорториї… Петлюра виїхав до Варшави, Грушевський замешкав у Відні, Винниченко подався в Москву. А Україна, не готова до незалежного життя, агонізувала в зимових походах.
У грудні 1919 року Корпус Січових Стрільців склав зброю полякам у Луцьку. Коновалець вийшов з табору інтернованих через два роки й прибув до Львова, щоб із новітніх лицарів "Залізної остроги" створити орден.
"Нова війна за незалежність щойно почнеться", – сказав він сам до себе, коли разом з Ольгою Федаківною виїжджав уночі зі Львова – після атентату на маршалка Юзефа Пілсудського.
Розділ дев'ятий
Срібна сурма
(Із Михайловых записок)
Після невдалого атентату Степана Федака на Пілсудського в Галичині блискавично завирувала хвиля українського резистансу. Сигнал до нової боротьби був поданий упору: після програшного походу Пілсудського й Петлюри на Київ катастрофічно посипалося листя із лаврового вінка польського вождя, і навіть "Cud nad Wisłą"[1] не врятував його від неслави – шляхетська ідея відбудови Речі Посполитої від моря до моря зазнала остаточного краху. А ще після відступу більшовицьких військ за Збруч кинута Пілсудським примиренська фраза "Без вільної України неможлива вільна Польща" цинічною насмішкою прозвучала над зневоленим галицьким людом після зрадницького Ризького договору між червоною Росією і Польщею, в якому третя сторона, українська, участі не брала, – над Україною поралися переможці, немов мисливці над убитим оленем, розшматовуючи здобич між собою й намагаючись ухопити кожен для себе більший кусень, – отож за фальш маршалківської фрази свиснула мимо його вух куля з Федакового револьвера. З другого боку, фатальна для маршалка декларація любові до України до краю розлютила польських шовіністів, й без того невдоволених варшавськими перемовинами Пілсудського з Петлюрою: конвокаційний сейм оголосив себе керівним інститутом держави, усунувши маршалка від влади, й ставлення поляків до swego drogiego wądza[2] найвлучніше відбилося в репліці тюремного каштеляна в Равічі, куди привели засудженого на шість років Степана Федака: "Чому ти не застрелив того лотра? Польща була б тобі вельми вдячна!"
Перша клітина Української Військової Організації, створена у Львові Коновальцем, підняла на західних землях України нечуваний рух опору: горіли маєтки польських дідичів; колишній усусус Степан Мельничук, перемінивши синьо-жовтий прапор на червоний, партизанив на Тернопільщині зі своєю "Дванадцяткою", поки її не виловили польські карателі й не розстріляли; Начальна команда УВО винесла смертний вирок поетові Сидорові Твердохлібу, який погодився кандидувати до польського сойму – бойовики УВО застрелили його в Кам'янці Струмиловій; славного письменника Михайла Яцкова українська громада збойкотувала за видання колабораціоністського часопису "Рідний Край"…
У Львові Начальну команду УВО очолив полковник Андрій Мельник, він залучив до роботи в організації отамана Другого зимового походу, втікача з-під Базару Юрія Тютюнника, який заклав свій штаб у домі на провулку, що вибігав з вулиці Понінського до парку Кілінського; львівською Крайовою командою УВО керував із Праги Євген Коновалець; із Швайцарії до Львова перебрався Дмитро Донцов, посланий Полковником редагувати відновлений "Літературно-науковий вісник"…
…У Подєбрадах, що над Лабою біля Праги, в аулі Української Господарської Академії зібралися учасники конференції українських старшин, що її скликав полковник Коновалець. У просторій залі місць не вистачало, й дехто стояв, спершись плечем до стіни; за президійним столом обіч Коновальця сиділи генерал-хорунжий армії УНР Роман Дашкевич і молода жінка в чорній сукні з білим комірцем – Ольга Басараб, муж якої, усусус Дмитро, загинув у перші дні війни в ізворах Бескидів, й відтоді ніхто її не бачив у іншому одязі, на її щоках закаменіли жовна, і навіть хвилева внутрішня втіха від влучних інвектив промовця не розпогоджувала її обличчя. Генерал Дашкевич мав вигляд явно неспокійний, він пильно вдивлявся в зал, зупинивши погляд на постаті жінки з коротко стриженим волоссям, у стрілецькому мундирі; жінка сиділа в середньому ряду й теж не зводила очей з генерала. Полковник Коновалець невідривно дивився на промовця, ловлячи кожне його слово. Він був задоволений, що під час оглядин табору для інтернованих українських вояків у Йозефові біля Градця Кралового зустрів знайомого ще із шкільних років, трохи молодшого за себе учня Академічної гімназії, який теж, як і Євген, добирався льокайкою із Жовкви до Львова, – був то Юлько Вассіян, циганкуватий хлопчина. Коновалець не міг його, вихудлого й у зітлілому мундирі, впізнати. Юліян сам признався до Євгена – молодшим школярам старші краще запам'ятовуються. Євген забрав товариша з собою на конспіративну квартиру в Празі, вони проводили вечори в розмовах і дискусіях: Юліян був добре обізнаний у політиці, ґрунтовно знав історію й літературу, мова його була логічна й аргументована, й подумав Коновалець: буде він ідеологом УВО.
Вассіян виголошує промову на старшинській нараді, яка є установчою конференцією Чехо-Словацької крайової команди УВО, він поринає в найглибшу історію України, висвітлює наш глибокий родовід, засвідчуючи цим автохтонність українців на своїй землі, що дає їм право здобувати свою незалежність.
"Для нації, яка бореться за свободу… – промовець на мить зупиняється, обводячи переповнений зал карим поглядом, ніби шукає однодумців, і, переконавшись, що в цій залі всі спаяні єдиною жадобою боротьби, продовжує: – Для такої нації пізнання власної минувшини не має бути самоціллю й пихою, мовляв, наші корені сягають у глибину кількатисячної трипільської культури, ми найдревніший на землі народ, і через те маємо найбільше прав на самостійне існування, – згадаймо, скільки-то народів із правічною історією в тій же історії навіки залишилися! Пізнання нашої минувшини має стати засобом творення національної ідеї, без якої неможливе державне будівництво. Вивчення минувшини – то не погляд на завершену історію, а праця для продовження нашого національного життя. Та мусимо з болем усвідомлювати, що та націєтворча ідея закорінювалася в нас не за допомогою переможних битв, ті битви були здебільшого програшні, зате ми завше володіли глибинним врощенням у рідну землю: бурі покотом клали наш людський ліс, але з корінням вирвати його не могли; нашу землю обезіменювали, нашу історію фальсифікували й плюгавили окупанти, проте наш народ злітав завжди феніксом із пожарищ. Бо мав міцний корінь… І хоч з нього нерідко виростає труй-зілля відступництва, не знищуймо кореня ненавистю – чемериця ще може відродитися в попередньому стані. Нас мало, а тому підживлюймо той бур'ян екстрактом любові – і пізнають, і згадають відступники свій родовід. Не проганяймо їх, прозрілих, не караймо за колишні гріхи, не витруюймо в них своєю, хай і праведною, ненавистю зародки національного пробудження…"