К р а в ц о в. Дорога до складів?
А з а. Я домовилася з господинею. Завтра корову поведу пасти і роздивлюся.
К р а в ц о в. На світанку підеш?
А з а. А знаєш, що таке світанок? Це коли ніч прощається з землею. Глянеш на небо, світає... а ніч до землі припада, мов боїться, що більше не побачить її.
К р а в ц о в. Поспи.
А з а. (розстеляє фуфайку, лягає. Пауза). А що, коли останні два метри життя проспиш? Шкода буде.
К р а в ц о в. Як це?
А з а. А так. На світанку піду і не повернуся... і пошкодуєш, що примусив мене спати!
Довга пауза.
Ти хотів знати, чи я циганка? (Схопилася). Затанцюю тобі, Кравцов... (Починає танцювати під музику безслівної пісні, зупинилась, заспівала).
Іди до мене, іди до мене,
Іди до мене...
Смаглі ніжки — стежку вкажуть,
Груди білі — ніч засвітять,
Губи ніжні — втому вип'ють,
Руки теплі заколишуть.
Іди до мене, іди до мене!
Іди до мене...
Знов танок — незвичайний, дедалі стрімкіший, вона наче літає. Розстебнулася блуза — забіліли груди, коса розплелася. Аза то зупиняється, не зводячи очей з Кравцова, то знову кидається у вихор танцю. Кравцов стоїть чи то вражений, чи то розгублений. Тьмяніє світло, і вже в темряві повторюється пісня.
Довга пауза.
Сцена освітлюється. Аза вдягає фуфайку, запинається. Кравцов стоїть біля вікна, ніби теж зібрався в дорогу.
А з а. Нас було чотири сестри: дві білі, як ранок, а дві — чорні, як вечір... Я в драмгуртку циганку Азу грала, Кармен розучувала. (Ступила кілька кроків до Кравцова, ніби хотіла побачити, що в його очах). Відпочинь, Кравцов, роботи завтра багато. (Виходить, у дверях повернулась). Кравцов, коли б ти сю ніч... прийшов до мене, убила б... Ось і ніж приготувала. (Відвернула полу фуфайки. Пауза. Знову відійшла до дверей, зупинилася). Мені тепер легше жити. Вірю — є велике кохання! Думала, це казка, а воно насправді. А так убила б, як зрадника, і рука б не здригнулася! Спасибі, Кравцов, що ти є, що я зустріла такого! (Хоче йти).
К р а в ц о в. Зачекай... За звичаєм нашого загону я хотів Ілонку поховати і вінок зробив. (Виходить і повертається з вінком, сплетеним з калини, жита і дубового листя). Вона, Ілонка, Роксолана... загинула мужньо, як боєць... Я вибрав місце, затишно їй буде. А то не повернусь — хто її поховає?
Аза стоїть, вражена болем і жалем...
Сцена темніє. Три залпи з двох пістолетів, голоси вже в темряві.
К р а в ц о в. Ніби живу поховав...
Пауза.
А що, коли вона жива?
Пауза.
З вогню живим не вийдеш...
А з а. Мені вже треба йти, Кравцов.
Переміна світла.
На авансцені стоїть Тамара. Задумалась.
Входить Дід з погаслою люлькою в руках...
Д і д. Що з тобою, Тамаро, не прихворіла?
Т а м а р а (прокинулась від думок). Пробачте, не помітила...
Д і д. І я біля тебе постою, воно хоч трошки сонце глянуло, а теплить. Чи не простудилась? Погода ж нікудишня...
Т а м а р а. Я тепло вдягнена.
Д і д. Он підошва в чоботі відірвалась, треба підбити.
Т а м а р а. Як там наші?
Д і д. Поки не чутно.
Т а м а р а. Товаришу командир!..
Д і д. Хочеш піти дізнатись?
Т а м а р а. Так.
Д і д. Не треба йти в той бік. Не треба привертати увагу. Може, німці мають у лісі свої очі, свої вуха.
Т а м а р а. Я кружним шляхом.
Д і д. Почекаємо.
Т а м а р а. Кравцов...
Д і д. Не певна за нього?
Т а м а р а. Ще рани не позагоювалися як слід.
Д і д. Тихо. На переміну погоди.
Пауза.
Т а м а р а. Дозвольте, я розвідаю.
Д і д. Я вже сказав.
Т а м а р а. А коли без дозволу піду?..
Д і д (розпалює люльку, наче нехотя. З нотками вибачення). Такий час! Берегти дисципліну треба!.. Без дозволу підеш — розстріляю!
Переміна світла.
Хата лісника. Кравцов стоїть біля вікна. Задумався. Входить Аза. В ній ніби щось змінилося, ніби кроки стали чіткіші, зразу й не помітив, що триматись їй на ногах і навіть говорити надзвичайно важко, а вона ніби ще й усміхається.
К р а в ц о в. (з полегшенням). Ледве дочекався.
А з а. Слухай! Повторювати не буду... До сховища треба пробиратися повз церкву вузенькою вуличкою, порослою резедою. А далі — чисте поле, затемна повзтимеш. А там — огорожа дротом. Вартові проходять уздовж дроту кожні двадцять хвилин. Ось план. (Дає папір).
Кравцов підійшов, узяв папір.
Іди зараз, тепер вечір у ніч переходить. Очі найгірше бачать у такій темряві. Бо вона схожа на величезну тінь. Ти теж, як тінь, будеш, і вартові ще не насторожені... Іди, Кравцов. (Хитнулась).
К р а в ц о в. Що таке?
А з а. Поранена. (Вона б упала, якби Кравиов не підхопив її, підвів до сіна, обережно поклав).
К р а в ц о в. Як же я тебе залишу?
А з а. Тебе послали підривати сховище, а не оберігати поранену циганку.
К р а в ц о в. Азо!
А з а. Іди, Кравцов, я дочекаюсь тебе.
Сцена темніє.
В темряві спалахують різнокольоровим світлом шматки дороги, якою, очевидно, проходила Аза... Ліс, кущі, дерева, колючий дріт, химерні переплетіння гілок. Сцена висвітлюється.
Кравцов стоїть біля вікна. Аза підвелася, сіла. їй неймовірно важко робити кожен рух, але біль хоче приховати усмішкою... а воно й усмішка болюча.
К р а в ц о в. Як себе почуваєш?
А з а. А ти — справжній, ти... живий?
К р а в ц о в. Який же я ще можу бути?
А з а. Сон, марення мені напоказували всього... Скажи ще раз... Ти — Кравцов?!
К р а в ц о в. Я, Азо! Все зробив. Тільки, коли з села виходив, чиркнула куля — дрібниці...
А з а. І я не почула вибуху?
К р а в ц о в. Ще почуєш через десять хвилин.
А з а. Десять хвилин це багато...
К р а в ц о в. Вже дев'ять залишилося.
А з а. А коли міна не спрацює?
К р а в ц о в. Відлежуся, як недобитий пес, і знову повзтиму туди.
А з а. А знаєш, жито — то вічна пам'ять про тих, хто пішов, пам'ять серед живих... Калина — то краса, яка після них житиме. Дубове листя — то труд тих, що пішли, труд, що лишили живим... Кравцов! Хороша традиція в нашому загоні!
Пауза.
А вінок з Флонки прийми і могилу розрівняй... Для людей її немає, а для тебе вона лишилась жити... її кохають, вона жива...
К р а в ц о в. Ти вгадала, циганко. Я й вінок прийняв, і могилу розрівняв... Живе Ілонка... В мені живе.
Віддалений вибух, як удар грому, ввірвався у хату.
А з а. (спочатку тихо, а потім все голосніше сміється). Ми їх... Ми сильніші!