Степаниха, побачивши чоловіка в такім убранні, з обстриженим волоссям, без вусів, тільки руками сплеснула. її взяла велика злість, що її чоловіка так споганили, наче якого злодія.
— Здорова та дужа, Настю?
— Господоньку святий! А хто ж тебе так споганив, спублічив? А бог би їх скарав та побив,— заголосила і стала плакати. Юрчик приступив і поцілував батька в руку.
— Насте! Спам'ятайся та розум май, не кричи, бо то нічого не поможе. Кажи краще, що вдома, чи гаразд, що в селі?,— Він обняв жінку і поцілував. Опісля взяв Юрчика попід пахви і підніс вгору до свого лиця та поцілував. На його очах блистіли сльози.
— Ти, Юро, коли згадаєш, що ти батька відвідував у криміналі, то пам'ятай, що я ні злодій, ні палій, ні розбишака, а терпів з панської ласки за те, що пильнував своєї праці...
— Я це знаю, дєдю...
—-Так наперся оцей Юрчик, так наперся йти до дєдя, що таки взяла його з собою... А як же тобі, Степанику, тут живеться, чи мирно? Чи не знущаються над тобою?
— Живеться, як у неволі. Ніхто не знущається, і тут є добрі люди, якби лиш не це, що дуже мені банно.
— За чим тобі,, Степанику, банно?
— Та за всім, за вами, за хатою, за маржинкою. Та як вам живеться? Чи мирно та в гаразді?
— Який там гаразд, як тебе нема? Діти все за дєдєм плачуть та питають, коли вернеться. Слухаю їхнє жиботіння та й собі плачу; вже всі сльози, здається, виплакала...
— А як в ґаздівстві даєш собі раду?
— При божій помочі якось. Я найняла старого Юру молотити, за тиждень буде все готове.
— Почому його згодила?
— По півбанки та ще й їсти.
— Ну, годі, сама не вимолотиш. Як збіжжя продаватимеш, то порадься дєдя Петра, аби тебе на ціні не ошукали.
— Наша Лисуня має бичка, такий ладненький, аж любо.
— Не продавай! А чорна що?
— Буде, може, за дві неділі з телятком.
— То, може, й пари дождемось... Як продаси збіжжя, то зараз віддай вісім банок тому злодієві Шльомці, що мене зрадив. Він може мене тепер до суду подати, як я сиджу.
— Ого! Шльомко вже не страшний.
— А що? Хіба вмер?
— Коби-то вмер. От господь справедливо побив його за нашу кривду. З ярмарку з Печеніжина їхав уночі, змилив дорогу та полетів з гори. Зламав ребро й ногу та за три дні минувся.
— От бачиш, Насте, що бог милується та не дарує нашої кривди. Це, певно, за мене кара божа...
— Ціле село так говорить, а на Шльомчиху ніхто й дивитися не хоче. Всі її минають і буде мусити з села тікати.
— Чорт її бери, а ти таки гроші віддай, аби не чіплялася. З цим поганим гніздом не хочу мати ніякого діла. А що ж ти, Юрчику? Слухаєш неню?
— Слухає. Такі добрі та слухняні діточки, що аж любо.— Обоє стали Юрчика по голівці гладити. Юрчик пригорнувся до батькової ноги і обняв її рученятами.
— Може, ти принесла мені крейцерик?
— Та хіба ж усе видав?
— Ні, та від мене відібрали в канцелярії. Підеш та відбереш, а мені передай у жменю.
— А не .вкрадуть у тебе в арешті?
— Ні, тут такий звичай, що у свого не вкрадуть. Настя стала розкладати свої бесаги.
— Ось тобі два хліби, тут трохи бринзи, тут шматок м'яса купила та спекла, а ось тютюну трохи, і папірці... Закури собі, Степанику, щоб тобі банно не було.— Вона знову заплакала.
— А не принесла ти якого ножика, бо в мене забрали...
—
— Не знала, бігме, не знала,— вибачилася Настя, дивлячись йому у вічі заплаканими очима.— На другу неділю певно принесу.
— Шкода тобі кожної неділеньки таку дорогу ногами набивати. Як я дістану гроші, то якось дам собі раду і не буду голодувати. А хату з дітьми ти на кого лишила?
— Упросила стару Варвару...
— Ти її таки на цілу зиму в хату візьми. Вона гарно пряде вовну і веселіше тобі буде, та з нею і дітей лишити можна.
— Я вже так і зробила, тебе не питаючись, бо зараз у першу ніч, як тебе шандар узяв, так мені боязко було, що ока не зімкнула.
— От як ми гарно про одну думаємо,— говорив Степан, усміхаючись.— Тепер, Настю, ходімо в канцелярію за грішми, бо скоро нас розлучать. А тобі і в дорогу час. Днина коротка, а дорога далека...
Незадовго вийшли з канцелярії, і Настя передала Степанові жмуток грошей. Відтак розпрощались. Настя знову заплакала, Юрчик утирав шапчиною очі... Настя взяла дитину за руку й вийшла за двері, а Степан пішов до казні, забравши полотенце з припасами.
Хоч Степан дуже зрадів, побачивши Настю і найстаршого синка, любого Юрика, що довідався про своє ґаздівство, то тепер, по їх відході, страшний жаль та туга стиснули йому серце; що трохи не заплакав.
"Чого вони приходили, чого закривавили моє бідне серце? Краще мені було б їх не бачити. Рана стала присихати, а тепер знову відкрилась та пече, начеб солі у неї насипав".
Степан прийшов у казню, поставив вузлик на лежанці, а сам, присівши, закрив лице долонями і важко задумався. У грудях його давило і серце стискало мов кліщами, що хотів уголос плакати, кричати.
— А що, дуже жінка вицілувала? — запитав один з товаришів.
— Мовчи! — гримнув Базилько.— Чого чоловікові допікаєш?
Базилькові зробилось жаль Степана, бо він розумів, що у нього в серці діялось. Може, і він сам коли таке переживав?
Степан сидів так з півгодини. Опісля встав і приступив до стола.
— Знаєте, люди добрі, є бог справедливий на небі, що за людську кривду карає...— Він розповів, що від жінки про Шльомка довідався.
— Тепер тобі легше на серці. Підожди, може, ще й лісничого чорт візьме.
— Ой, нелегко мені, нелегко... Як побачив свого синка та нагадав собі, що він у криміналі батька навідував, то трохи моє серце з жалю не луснуло...
— Не знати чого! Хіба у криміналі люди не сидять?
— По-нашому, воно так,— говорить Базилько,— а по його — ні. Кожний по-своєму думає.
Степан поклав на столі все, що жінка принесла.
— їжте, добрі люди, гостіться, що бог дав, а лиш мене не чіпайте, бо коли б ви знали мій біль, мій смуток та жаль, то ви би не сміялися, а плакали надо мною. За що я так страждаю? За оленя, що мені пакостив, мою працю нищив, та за нерозважне, а правдиве слово? — Степан закрив знову долонями лице і став плакати.
— Заспокойся, чоловіче, шість місяців — то не рік.
— Пусте шість місяців, але ця несправедливість, яку мені заподіяли, це мене мов вогнем пече.
— Не ти перший, не ти останній, що тут невинно сидиш. Там не дуже люблять з хлопом церемонитися. Якби ти, Степане, був паном або великим багачем, то ти б за таке не сидів. Тебе були б зробили божевільним і все зам'яли. Але ти хлоп, а кримінал — для хлопців та для бідних. Ми тут усі чотири сидимо за крадіжку, нас таких більше. А скільки-то різних великих панів краде у сто разів більше, як ми всі разом, а ходять на волі, повозками їздять, і кожний у них ласки просить...