— Я бачу, що ти дуже небезпечний чоловік,— зауважив несміло Степан.
— Як кому небезпечний. Я такий чоловік, що дитини не обидив би, але зрадника то я з легким серцем пошлю на той світ.— При цих словах Базилько так по-вовчому лупав очима, що Степана як заморозило.
— Та ти, небоже, не бійся, я тобі волосся з голови не зніму. ^Мені на тобі ні за що мститися, а мене одна помста за зраду може склонити до... ножа. Та ми почали говорити про втечу.7 Вона можлива, але для тебе нема потреби, і ні на що тобі вона не придасться. Ти подумай, що ти будеш робити, як утечеш? Підеш до своєї хати у гори, полізеш на піч грітися, бо тепер зима і в колибу не підеш. Жандарм відразу знатиме, де тебе шукати, і стягне з печі. Мені інша справа. Ніхто не знає, де мене шукати, а мені шкода даремно тут час гаяти. Мені треба подбати про старі літа, коли не лише до каси або до комори не доберуся, але й малого рівчака не перескочу. Для мене відкритий світ. Всі добрі злодії мене знають і до компанії охоче приймуть. А ти що? Коли б сьогодні були опришки, ти би пішов до них. А тепер такі часи настали, що перший-ліпший твій земляк-гуцул виляпає перед стрічним жандармом, де ти ховаєшся. Моя така рада, щоб ти дав собі спокій з утечею. Відбудеш своє, підеш додому і будеш ґаздувати. Коли тобі прийде охота вбити оленя, то не ходи перед тим жалуватися на нього, бо зараз здогадаються, хто його ббив. А коли собі згадаєш цісаря, то можеш навіть побажати, щоб його шляк трафив, але ти цього нікому вголос не кажи. Знаєш, що я за день упізнав тебе наскрізь. Ти ні до чого не здатний і, коли б пішов у світ інакше промишляти, було б тобі дуже зле.
— Коли ж бо тут у цих мурах дуже банно за нашими горами, так страшно, так важко... Коли б ти це знав та й міг зрозуміти, що значить для гуцула свобода? Коли б я тепер почув голос трембіти або бодай сопілки, я б виламав оці грати своїми руками, я вбив би кожного, хто б мені заступив дорогу до волі. Ти не знаєш, як веселиться душа гуцула, коли вийде на високу гору і погляне на світ широкий. Там-то і хмари мені під ногами, я там пан...
— Чуєш, чоловіче, не говори мені нісенітниць, як мала дитина. Що тобі з цих гір, полонин та лісів, коли вони не твої? Тільки й усього, що поки наверх видряпаєшся, то засапаєшся і зіпрієш. Ті гори, ті полонини, ті ліси,— то не твої, а камеральні, цісарські. Така розкіш не варта кукурудзяного малая, якого ти частенько не маєш.
— Я ґазда, у мене хліба доволі.
— То його в інших немає. Я про всіх гуцулів кажу. Та головне в тому, що тікати тобі не варто. Відсидиш своє, тоді і дряпайся на яку там Кичеру або й на саме небо, про мене.
По цих словах стали в Степана запал і гарячка до втечі остигати, і він відразу посумнів. Базилько це зараз помітив.
— А ти таки гадаєш тікати? — спитав він Базилька.
— Певно. Де ж би я тут ще сім місяців сидів у такій буді. Місяць я вже їм відсидів, то буде з них. Та ти підожди, годі нам так насухо говорити.
Базилько вийняв з якоїсь іншої схованки плящину з горілкою, білий хліб та ковбасу і став Степана частувати, а опісля закурили коло печі.
Надвечір вернулись три товариші з роботи. Кожний щось приніс, бодай кілька недогарків з папіро-сок. Вони стали оповідати, про що в місті довідалися. На другий день було те саме, хіба що й Степана призначили до партії дереворубів. На світі божому стало йому відрадніше. Але вся душа його бунтувалась проти того, що його ведуть посеред арештантів під сторожею. Йдучи вулицею, віц заглянув у велике склепове вікно і побачив себе мов у дзеркалі. Він сам себе не пізнав — так дуже змінився. Замість гуцула-газди побачив себе арештантом, і страх як йому стало соромно. Тепер боявся людського ока. Похилив голову і не розглядався по боках, щоб часом кого знайомого не стрінути.
Увечері, як відходили додому, цей пан, у котрого дрова рубали, дав кожному арештантові по горняткові гарячого чаю та уткнув кожному в руки п'ятака.
Степан аж почервонів із сорому. Йому, ґазді, дають п'ятка, мов жебракові під церквою! Та хоч як цього дня набрався він сорому, був дуже радий, що цілий день дихав свіжим повітрям і не нюхав кримі-нальських смородів.
І так минав час, день за днем, а Степан рахував кожний день відбутої кари та лиш охав, що так ще далеко до кінця.
В неділю не було жодної роботи, крім звичайних порядків всередині в'язничого будинку. Опісля пішли арештанти до кримінальської каплиці на богослужения. Тої неділі навідались до Степана його жінка з найстаршим синком Юрчиком.
Находилася бідна жінка доволі з своїми бесагами на плечах, поки дістала дозвіл побачитись з чоловіком. Відсилали її з одної канцелярії до другої, поки натрапила на своє місце. Та й тут мусила почути від пана ціле казання, чого волочиться, чому не пильнувала чоловіка і давала йому красти, чого її чоловік таке ледащо, що в кримінал попав, і багато інших "розумних" наук. Той пан радник належав до тих людей, яким здається, що виконують велику цивілі-заційну місію, коли хлопові при кожній нагоді читають "Отченаш", незважаючи на те, чи він має час цього "Отченашу" слухати.
Бідна жінка аж заплакала, як почула, що її Степана злодієм називають.
Діставши дозвіл, вона пішла знову зверху вниз, перейшла в'язниче подвір'я і зайшла під канцелярію, де вже стояло кілька жінок, таких самих, як вона. То була якраз днина, призначена на відвідини. Згодом стало більше людей сходитися, і заповнився цілий передній коридор, що нікуди було пройти. Дозорці проходжалися повільним кроком, буцімто доглядаючи, що з арештантами говориться, та їм було це байдуже,— коли б котрий лише не втік! Та на Ге вже вважав дозорець, що стояв при дверях.
Степаниха передала свою просьбу в канцелярію і довго мусила ждати, поки з'явився Степан. Вона, поклавши бесаги на землю, стояла над ними, держачи восьмилітнього Юрчика за руку. Зразу не пізнала Степана, поки до неї не заговорив. Йому, як вийшов у цей гурт, аж в очах потемніло та в голові закрутилось. Тут> на цім невеличкім коридорчику, стільки народу натовпилось, наче на храмі під церквою. Жінки порозкладали свої бесаги та повиймали всячину, передаючи арештантам.