— Е, ні! — добродушно підхопив Андрій. — Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада — што нада, то нада! А то таки і… Как би вам по-простому із’яснить?.. І охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
— Ну да, звісно, що охота…
— О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!
— Авжеж, без охоти за роботу не берись, — згодився один з купи, зітхнувши.
— Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, — наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. — Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тії волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну — і… хе-хе-хе… дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!
— Щасливо… прощавайте… — потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:
— Так берете дев’яносто два?
— Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
— Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.
— Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
— О! І ви! — наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. — Не сторгувались?
— Дорого! Волики б і нічого, та…
— Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, — мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: "Люби ближнього, как самого себе".
— По Євангелю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
— Да, да! Не обмани і не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
— Напував, пане! — схопився Гришка і зняв картуза.
— Пили добре?
— Добре, пане.
— Підкинь же сінця… Ну, що, — повернувся Андрій до Тараса, — нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отседа лучче видно… Мордочки какії… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би… Накажи мене Бог, купил би… Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? За п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
— Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас.
— Ха-ха-ха! А бодай вас! — наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: — Хоча, положить, волики нічево сибі… Тольки ж по-смотріть на ті, куди ж етим!
А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; "золоті" ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
— А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих, — що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені сі… Га?
— Та що ви?!
— А от же їй-богу!
— За мої даєте вісімдесять?
— Даю.
— І зараз гроші?!
— І зараз гроші!.. — "Та й дурні ж сі панки, прости господи!" — мовив собі в думці Тарас.
— Значить, я можу зараз і ті волики купить? — радісно скрикнув Андрій. — Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
— Ну, от!..
— Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшке…
— Семенович.
— Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки, — вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, — і в одну виллєш з сього слоїка… Чуєш? Не бійсь, се — сонні каплі… На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришко! — се вже вголос говорив Андрій. — Купиш там і ковбаски, й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
— Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше.
А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…
— Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, — примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько усміхнувся.
— Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.
— Спить уже, — прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.
— Ну, йди стань там і дивись, — повернувся Андрій до Гришки, — як буде хто йти, кашлянеш.