— Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, — вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:
— Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
— Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! — крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
— Дурний піп, дурна його й молитва!
Помовчали.
— Не даром кажуть, — почав, зітхнувши, Дем’ян, — чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.
— Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, — протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.
— …І… то побачите… — промимрив він, шукаючи нового. — Ага!.. "І прошу вашой милости ни радійте моєму гору… Как Господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні Господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров’я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте"…
— Вони усе, значить, мені маслом дорікають, — пояснив чоловік, — а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, — жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.
— Підожди ж! — злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. — Політаєш у мене!
— Параска каже: "Признайсь, тобі легше буде". А в чому я буду признаваться? Я того масла…
— От ви говорите, — перебив чоловіка Дем’ян, — гріх окони палить… А я на се можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
— Та не бий!! — крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
— Та пусти, не муч! — крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, — Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання — все се наче морозом пройняло Ількові тіло.
— Пусти!! — рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи, в чому річ, стали дивитись в їх бік.
— Пусти, не муч!.. — глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.
— А тобі яке діло?! — блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.
— Та чого ти присікався до його? — сухо промовила Мотря. — Випустить!.. Який сердобольний!..
— А! Так ти за Андрія!! — блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: — Пусти, говорю!
Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.
— Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!
Андрій важко дихав, з презирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.
— Так от же!! — розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.
— Ах, ти ж! — тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся, — в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.
— Стережись, Ільку!!! — вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось "у-е", скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.
Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов із буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на "роботі" й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хати й ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали на поселення, куди присудили Андрія за "покушеніє на убійство".
1902 р.