Краса і сила

Сторінка 3 з 14

Винниченко Володимир

— Так не оженився б?

— Та навіщо тобі знать?

— Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

— Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

— Я так, хотіла тільки довідатись, — сухо кинула Мотря і задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі. — Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або-що! — стрепенувшись, засміялась Мотря. — Може, не вийшла б за тебе, якби ти й хотів. Я так тільки… Стій, стій, — перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, швидко, наближався хтось, співаючи. — їй-бо-гу, Андрій! — зблідла Мотря і нервово усміхнулась. — О! хитрий, чорт! наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхи!..

Ой не ходи, козаче, до мене,

Буде слава на тебе й на мене… —

взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.

— Я ж казала, що Андрій! — прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело й швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхавсь до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий, високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями лице з червоними плямами там, де у інших буває смага; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса, — і роблячи се все повагом, не поспішаючи, й собі весело, привітно посміхався й наближавсь до них.

— А! І Андрій сюди! — наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його:

— А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

— Драстуй, Ільку, — перебив її Андрій, — грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері…

І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, — і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

— А-а-а-е-е-е!.. Смієшся! А! Смієшся ще! Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

— Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! — схаменувся сторопілий Ілько. — Уб’єш же! Годі! — і потягнув за руку.

— Ільку! Не в своє діло не мішайсь! — прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. — Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

— Та уб’єш!.. Хіба ж можна так? — одступив трохи Ілько.

— Не твоє діло!

— Та про мене! — здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. — Вб’єш, сам одвічать будеш.

— Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. — Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! "Я заступлюсь!", каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!

— Ну, ти… — одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько. — Бо як дам…

— Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

— Скажена баба, їй-богу! — ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.

— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.

— Та хто його зна…

— Гайда вдвох!

— Чого?

— Поможеш мені.

— Та у тебе ж Остап є.

— Та ну його к бісу — самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

— Та хто його зна… їй-богу… — зам’явся Ілько.

— "Та хто його зна!" А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й "робота" ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

— Та я розумію, чого ж, — образившись трохи, промовив Ілько, — що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв — та й герехт!.. Або як що — в морду, в ухо…

— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?

— Ну!..

— От то-то ж бо і є, що "ну"! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем — і йди в пивну, і не одвічаєш!

— Та воно так, — згодився Ілько, — коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

— Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне зрадіє…

— Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?

— Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

— Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида — палив; чи розбить кого — бив. А се, приставляться… Не можу!

— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.

— Ну, от ще!

Змовкли.

— Чого то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.

— Та звісно, чого! — засміявся Ілько. — Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.