На обрії спалахувало широке жовте полум'я: але гроза, що мала дати полегкість, не починалася.
Заспокоївшись, Прокоп з головою поринув у лабораторну роботу — чи принаймні змушував себе працювати. Щойно пішов від нього Карсон. Дуже невдоволений, він недвозначно сказав, що коли Прокоп не хоче поводитись по-людському, то його силою перевезуть у безпечніше місце. Ну, все одно, хай буде, що буде. Пробірка тріснула в Прокопових пальцях.
В передпокої відпочиває Гольц із забинтованою головою. Прокоп давав йому кілька тисяч за побої, але він не взяв. Ат, нехай робить, що хоче. Перевезуть кудись — будь ласка. Кляті пробірки, все лускають одна по одній...
У передпокої зашамотіло, ніби хтось схопився, прокинувшись зі сну. Мабуть, знов одвідини: Крафт чи хто. Прокоп і не обернувся, коли рипнули двері.
— Милий, милий, — прошепотів хтось.
Прокоп захитався, схопився за стіл і обернувся, як уві сні. Перед ним стояла княжна. Вона прихилилась до одвірка, бліда, з темним, нерухомим поглядом, і притискала руки до грудей, ніби намагаючись утихомирити калатання серця.
Тремтячи всім тілом, він підійшов до неї, торкнувся пальцями її обличчя, плечей, ніби не ймучи віри, що це вона. Тоді вона поклала йому на губи холодні тремтячі пальці.
Прокоп штовхнув двері й виглянув до передпокою.
Гольц зник.
XXXIII
Вона сиділа на ліжку заціпеніло, підтягнувши коліна до підборіддя; сплутане волосся пасмами падало на обличчя, а руками вона обхопила шию, ніби в корчах. Жахаючись того, що вчинив, він цілував їй коліна, руки, волосся, повзав долі, засипав її просьбами й ніжними словами. Княжна нічого не бачила й не чула. Йому здавалося, що вона тремтить з огиди від кожного його дотику. Його волосся липло до лоба, вкритого холодним потом, і він кинувся до крана й пустив на голову струмінь холодної води.
Вона тихенько встала й підійшла до дзеркала. Прокоп підступив до неї навшпиньках, хотів захопити її зненацька. Але враз побачив її в дзеркалі; вона дивилась на себе з виразом такої дикої, жахної, розпачливої огиди, що він остовпів.
Княжна побачила його позад себе.
— Я дуже бридка? — мовила, обертаючись. — Не осоружна тобі? Що я зробила, що я зробила! — Вона припала обличчям до його плеча, ніби хотіла сховатися. — Я дурна, еге ж?.. Я знаю, ти розчарований, але не гордуй мною! Чуєш? — Вона пригорталась до нього обличчям, ніби охоплене каяттям дівча. — Ти вже не втечеш? Я зроблю все, що ти захочеш, як твоя дружина, тільки навчи мене. Милий, милий, не давай мені думати, бо коли я почну думати, то наче скам'янію. Ти й не уявляєш, які мені набігають думки. Не кидай мене тепер...
Вона вчепилась йому в шию тремтячими пальцями, а він, підвівши їй голову, цілував її і нашіптував ніжні слова.
Княжна розчервонілась і стала знову гарна.
— Я не бридка? — шепотіла вона між поцілунками, щаслива й очманіла. — Я б хотіла бути гарною лише для тебе. Знаєш, чого я прийшла? Я сподівалася, що ти мене вб'єш.
— А коли б ти, — шептав Прокоп, колихаючи її в обіймах, — коли б ти передчувала те... те, що сталося, ти б прийшла?
Княжна кивнула головою.
— Я жахлива, правда? Що ти про мене думаєш! Але я не дам тобі думати. — Він швидко стиснув її і підняв. — Ні, ні, — просила вона, обороняючись, але потім заспокоїлась, дивлячись вогкими очима і перебираючи ніжними пальцями його шорстку чуприну.
— Милий, милий, — палко шепотіла вона, — як ти мене мучив останні дні! Чи ти мене...? — Слова "кохаєш" вона не вимовила.
Він запально кивнув.
— А ти?
— Так. Це вже ти міг би зрозуміти. Знаєш, який ти? Найпрекрасніший з усіх носатих і бридких чоловіків. У тебе криваві очі, мов у сенбернара. Невже це від роботи? Мабуть, ти не був би таким милим, коли б називався князем. Ах, пусти вже!
Вона вислизнула з його обіймів і пішла до дзеркала причесатись. Довго дивилась на себе, потім схилилась перед дзеркалом у глибокому реверансі.
— Оце княжна, — сказала вона, показуючи на своє відображення, — а це, — додала, показуючи на себе пальцем, — лише твоя дівчина. Ось бачиш! Невже ти думав, що маєш княжну?
Прокоп шарпнувся, наче ошпарений.
— Що це означає? — крикнув він і грюкнув кулаком по столу, аж забряжчало розбите скло.
— Ти мусиш вибирати: або княжну, або дівчину. Княжну ти не можеш мати, ти можеш її обожнювати здалеку, але не смієш їй і руки поцілувати, не те що поглядом питати, чи любить вона тебе. Княжна не сміє цього робити, бо має за собою тисячу років чистої крові. Ти хіба не знаєш, що ми були колись незалежними владарями? Ах, ти нічого не знаєш, але маєш принаймні знати, що княжна — на скляній горі, куди тобі не дістатись. Але звичайну жінку, оцю просту смугляву дівчину можеш мати. Сягни — і вона твоя, наче будь-яка річ. Так ось вибирай, котру хочеш із цих двох. Прокопа всипало морозом.
— Княжну, — насилу промовив він.
Вона підійшла до нього й поважно поцілувала його в обличчя.
— Ти мій, так? Коханий, ось бачиш, ти маєш княжну. То все ж таки ти пишаєшся з того, що маєш княжну? Бачиш, яку жахливу річ мусить зробити вона, щоб хтось кілька днів пишався. Кілька днів, кілька тижнів, бо княжна не може бажати, щоб це було назавжди. Я знаю, я це знаю. Від першої хвилини, як ти мене побачив, ти прагнув княжну; від люті, від чоловічої владності, чи що, так? Через це ти мене так і ненавидів, що хотів мене, і ось я прибігла. Гадаєш, що мені від цього гидко? Навпаки, я з цього пишаюсь. Це великий вчинок, правда ж? Отак стрімголов кинутись. Бути княжною, бути дівчиною і прийти... прийти самій.
Прокоп жахнувся її слів.
— Мовчи, — попросив він і обійняв її тремтячими руками. — Якщо я вам не рівня... родом...
— Що ти сказав? Не рівня? Що ж ти гадаєш, я б прийшла до тебе, коли б ти був князем? Коли б ти хотів, щоб я з тобою поводилась, як з рівнею, я б не могла... бути в тебе... ось так, — крикнула вона, розкинувши голі руки. — Ось у чому ця жахлива різниця, розумієш?
У Прокопа опустились руки.
— Цього ви не повинні були казати, — прохрипів він, відступаючи.
Вона кинулась йому на шию.
— Милий, коханий, не дозволяй мені говорити. Хіба ж я тобі дорікаю? Я прийшла... сама, бо ти хотів утекти, чи дати себе вбити, чи я не знаю що; адже кожна дівчина... Ти гадаєш, я не повинна була цього робити? Скажи, я погано зробила?.. Бач, — затремтівши, прошепотіла вона, — бач, ти й сам цього не знаєш.