— Ніколи, — мимрить він тремтячим голосом, — ніколи я не був такий радий... такий щасливий, як тепер. Ваш батько — найкраща людина в світі, а ви... ви така молода...
— Я гадала, ви мене вважаєте... за надто дурну, — каже Анчі тихо й щасливо. — Ніколи ви зі мною так не говорили.
— Так, справді, ніколи, — пробурмотів Прокоп.
Обоє замовкли. Він відчув, як підіймаються і опускаються її груди; у нього мороз пробіг поза шкірою; він затамував дух, і вона, здавалось, не дихала, стоячи в тихому заціпенінні, дивлячись нерухомими очима в простір. Ах, погладити б її, пригорнути! Ох, перший доторк, несвідоме й гаряче тремтіння! Чи спіткала коли тебе пригода більш п'янлива, ніж ця довірливість, віддана й покірна? Похилена квітко, тіло несміливе й ніжне, коли б ти зцало, яку солодку знемогу приносиш цій твердій, мужній руці, що, не рухаючись, стискає тебе і голубить. Коли б... коли б... пригорнути тебе... Анчі відхилилась найзвичайнішим рухом. Ох, дівча, ти й справді ні про що не знало!
— На добраніч! — каже тихо Анчі. Її обличчя бліде й невиразне. — На добраніч! — повторює вона трохи зніяковіло й подає йому руку; подає кволо, повільно, ніби надламана чимось, і широко розплющеними очима дивиться кудись убік.
Невже вона хоче ще побути з ним? Ні, йде вже, вагаючись; потім стала, рвучи на шматочки якийсь листок. Що ж їй іще сказати?
— На добраніч, Анчі, хай вам сняться кращі сни, ніж мені.
О, йому не можна зараз іти спати. Прокоп лягає на лаву і кладе голову на долоні. "Нічого, нічого тут не сталося... такого; було б ганебто думати зразу хто зна про що. Анчі чиста й несвідома, як телятко, досить уже про це; адже я не юнак".
Коли враз засвітилось на другому поверсі вікно. Це Анчина спальня.
У Прокопа закалатало серце. Він знає, що ганебно туди нишком дивитись; як гість, він не повинен цього робити. Пробує нарешті кашлянути, щоб вона почула його, але це якось не вдається. І він сидить мов статуя і не може відвести очей від золотого вікна. Анчі там ходить, нахиляється край вікна і дивиться в темряву, заклавши руки за голову, — якраз у такій позі вона й приснилась йому. Тепер би саме до неї озватися — чому він цього не зробив? Ні, вже пізно, Анчі відвертається, йде геть, та ні, сидить спиною до вікна і, мабуть, роззувається, дуже повільно й замислено; ніколи не мріється краще, як з черевиком у руці. Мабуть, уже час і зникнути; але замість цього він, стає на лавку, щоб краще бачити. Анчі вертається вже без ліфчика. Підводить голі руки й виймає шпильки. Ось хитнула головою, і цілий потік волосся розливається по плечах; увесь цей пишний урожай вона раптом перекидає через лоб і чеше гребінцем та щіткою, і голова стає схожа на цибулину; це, очевидно, дуже смішно, бо Прокоп, безсоромник, аж сяє.
Анчі, біла діва, стоїть з похиленою головою і заплітає волосся в дві коси; очі опустила і щось шепоче; чогось засміялась, засоромилася, знизала плечима; обережно, зараз зсунеться бретелька сорочки. Анчі глибоко замислюється і з якоюсь насолодою гладить біле плече, здригнулась від холоду, бретелька зовсім спадає, і світло гасне.
Ніколи я не бачив нічого яснішого, нічого кращого і яснішого за це освітлене вікно.
XII
Уранці він її застав, коли вона мила в ночвах Гонзика. Песик розпачливо стріпував воду, але Анчі, на це не зважала, тримала його за кудли й завзято милила. Гонзик усю її спереду забризкав, але вона тільки посміхалась.
— Стережіться, — крикнула Прокопові ще віддалік, — бо й вас забризкає!
Дічина була схожа на молоду захоплену матір; ой боже, яке все просте і ясне на цім сонячнім світі!
Навіть Прокоп не зміг байдикувати. Згадавши, що зіпсувався дзвоник, він заходився лагодити батарею. Саме обшкрябував цинкову пластинку, коли до нього тихенько підійшла Анчі з мокрими руками й засуканими по лікоть рукавами, — прала білизну.
— А воно не вибухне? — запитала стурбовано.
Прокоп усміхнувся. Вона також засміялась і бризнула на нього змилинами, але відразу ж підійшла з поважним виразом і стерла ліктем бризки мила йому з чуприни. О, вчора б вона на це не наважилась.
Ополудні Анчі винесла з Нандою кошик випраної білизни в садок — вибілювати.
Прокоп з полегкістю закрив книжку: не можна ж дозволити щоб дівчина тягала важку поливайку. Він забирає в неї поливайку й починає кропити білизну. Густа мжичка з поливайки весело шурхотить по широких скатертинах і білих покривалах, по широко розстелених рукавах чоловічих сорочок, шумить, дзюркотить і утворює затоки та озера. Прокоп біжить покропити й білі дзвони спідниць та інші цікаві речі, але Анчі вириває в нього поливальницю й кропить усе те сама. Тоді Прокоп сідає на траву, з насолодою вдихає вогкі пахощі й розглядає Анчині спритні, гарні руки. "Сой де теой тоса дойєн, — побожно згадав він, — Себас м'ехей ейсороонта. Я з подивом дивлюсь на тебе..." Анчі сідає до нього на траву.
— Про що ви думаєте?
Вона мружить очі, в яких світиться радість, червоніє й бозна від чого почуває себе щасливою. Рве повну жменю трави, щоб кинути йому в чуприну, але й тепер чомусь почуває якийсь шанобливий острах перед цим приборканим героєм.
— Ви були в кого-небудь закохані? — несподівано питає вона і швидко одвертається.
Прокоп сміється.
— Був. Та й ви, мабуть, були?
— Тоді я ще була дурна, — шепоче Анчі й мимохіть червоніє.
— Студент?
Анчі лише киває головою й кусає стеблину.
— То були дурниці, — каже вона швидко. — А ви?
— Якось зустрів дівчину, що мала вії такі, як у вас. Можливо, що була схожа на вас. Продавала рукавички, чи що.
— І що ж далі?
— Нічого. Коли я пішов туди вдруге, щоб купити рукавички, її там уже не було.
— А... вона подобалась вам?
— Подобалась.
— І ніколи ви її...
— Ніколи. Тепер мені рукавички робить... бандажист.
Анчі зосереджує свою увагу на землі.
— А чому... ви завжди від мене ховаєте руки?
— Тому... тому, що вони такі покалічені, — мовив Прокоп і аж почервонів, бідолаха.
— Але ж це якраз і гарно, — прошепотіла Анчі з опущеними очима.
— Об-і-і-і-дати! Об-і-і-дати! — покликала Нанда з порога.
— Боже, як швидко, — зітхнула Анчі й дуже неохоче підвелася.
По обіді старий лікар ліг подрімати, лише так собі, на хвилинку.