— Ні,— сказав тато.— Двадцять років тому ти б теж так зробив зі мною.
— Але ж, може, я порозумнішав з того часу,— відказав дідусь.— Умов Елісон, нехай іде нагору й перестане хлипати.
По цьому тато вийшов, і двері знов зачинилися. Дідусь сів у крісло-гойдалку; був він не гладкий, але живіт мав саме в міру, щоб виповнити білу камізельку і щоб важкий золотий ланцюжок від годинника звисав саме так, як годиться.
— Я брехав,— сказав я.
— Підійди сюди,— сказав він.
— Я не можу, — відповів я. — Я кажу тобі, що я брехав.
— Знаю.
— Тоді зроби що-небудь із цим. Однаково що, аби тільки що-небудь.
— Я не можу,— сказав він.
— Хіба не можна нічого зробити? Таки геть нічого?
— Я цього не сказав. Я сказав, що я не можу. А ти можеш.
— Що я можу? — спитав я.— Як я можу це забути? Скажи мені — як?
—1 Цього ти не можеш. Ніщо не забувається. Ніщо не пропадає. Воно занадто цінне.
— То що ж я можу зробити?
— Жити з цим,— сказав дідусь.
— Жити з цим? І так усе життя? До самої смерті? І ніколи цього не позбутись? Ніколи? Я не можу. Хіба ж ти не бачиш, що я не можу?
— Ні, ти можеш,— сказав він.->— І ти мусиш. Порядна людина ніколи не забуває свого минулого. Вона дивиться життю просто в вічі. Порядна людина завжди відповідає за свої вчинки І бере на себе тягар їх наслідків, навіть коли вона не викликала цих вчинків, а тільки мовчки пристала на них і не сказала "ні", хоч і знала, що повинна була так зробити. Підійди сюди.
І тоді я почав гірко плакати, ридати, стоячи (навколішки: я був уже такий високий) у нього між коліньми, одну руку він поклав мені на поперек, а другою притискав мою голову до свого твердого комірця й сорочки, аж я відчував його запах: крохмаль, рідину після гоління, жувальний тютюн, бензин у тому місці, де бабуся чи Дельфіна вичищали якусь плямку у нього на піджаці, і сталий слабкий дух віскі,— як я завжди був певний, від першої порції пуншу, що він випивав уранці в ліжку ще до того, як уставав. Коли я спав із ним, найперше вранці з'являвся Нед (без білої куртки, а часом і взагалі без куртки й навіть без сорочки; і навіть коли дідусь перевів' коней до візничого двору, Нед усе одно примудрявся відгонити кіньми) з тацею, на якій стояли карафка, глечик води, цукерниця, ложка й склянка, і дідусь підводився в ліжку, готував собі пунш і випивав його, а тоді досипав трохи цукру до решток напою, розколочував, домішував води й давав мені випити, аж поки одного ранку наскочила бабуся і поклала цьому край.
— Ну, може, досить,— сказав він нарешті.— А то весь погріб запливе. Іди вмийся. Порядна людина теж плаче, але вона завжди вмивається.
І це вже все. Був понеділок, пора після полудня, я прийшов зі школи (тато не дозволив мамі написати пояснювальну записку, тож у класі мені поставили "прогул без поважних причин". Але міс Роде мала допомогти мені, щоб я надолужив прогаяне), і Нед знову сидів на кухонних сходинках", у бабусиному домі цього разу, і знов у затінку. Я сказав:
— Якби ми надумали поставити в цьому останньому забігу на Вихра ті гроші, що Сем нам дав, ми б уже не мали з ними ніякого клопоту.
— Я й так не мав,— відказав Нед.— Я дістав п'ять за три в цьому забігу. • Старий Посем Гуд заробив двадцять доларів на свою церкву.
— Але ж ми програли,— здивувався я.
— Це ти з Вихром програв,— пояснив Нед.— А я цї гроші ставив на Акрона.
— Он як!—сказав я. І додав:—А скільки їх було? Нед не ворухнувся. Тобто він не зробив ніякого руху.
Тобто він зовсім не зманився: для нього що. ця остання п'ятниця, а що попередня, то все однаково — усі ці чотири дні викрутів і шахрайств, і необхідності вирішувати відразу і то правильно, без найменшої змоги переграти,— усе це не залишило сліду на ньому, хоч навіть я раз бачив, як йому бракувало не тільки сну, а й одежі. (Ти бачиш, як я вперто називаю все це чотирма днями. Була субота пополудні, коли ми з Буном удвох — так ми думали —-виїхали з Джефферсона, і була п'ятниця пополудні, коли Бун, Нед і я знов побачили Джефферсон. Але для мене то було чотири дні, від того суботнього вечора в міс Беленбо, коли Бун повернувся б назавтра додому, якби моє слово, і до хвилини, коли я в середу глянув униз із Вихра й побачив дідуся, й перейшов до нього,— чотири дні, протягом яких Нед сам один ніс той тягар, протистояв потокові, покріпляв непевну загату всім, що тільки знаходилося напохваті, включаючи й мене, аж поки врешті вона розвалилась у нього в руках. Тобто я хочу сказати, що нам начебто не було ніякої потреби підпирати цю загату: порядна людина ніко-ли-бо не відмовляється від своєї брехні, байдуже, висловила вона її чи ні). І мені ж було тільки одинадцять років; не знаю звідки, але я знав, що такого не питають — хто скільки виграв чи програв. Отож я ще додав:
—■ Тобто чи вистачить їх, щоб повернути хазяїнові його чотириста дев'яносто п'ять доларів?
Нед сидів, ані трохи виглядом не змінившись. Тож чому з'явилось у мами сиве волосся, відколи я бачив її востаннє? Якщо я теж не змінився виглядом? Бо тільки аж тепер я зрозумів, що мав дідусь на думці: твоя зовнішність — це лиш те, в чому ти живеш і спиш, і вона мало має спільного з тим, чим ти є, і ще менше-з тим, як ти себе поводиш.
Врешті Нед сказав:
— У цій подорожі ти довідався чимало нового про людей. Я лише дивуюсь, що ти не довідався більшого й про гроші. Ти хочеш, щоб хазяїн мене . образив, чи, може, щоб я образив хазяїна, чи й того, й того?
— Тобто як це?
— Ну от я скажу йому, що хочу сплатити його граве-цький борг. То чи це не однаково, що закинути йому нетямучість на кінських закладах? А коли я скажу йому,
відки в мене гроші на той борг, то чи ж я й не доведу цього? .
— Але де ж тут для тебе образа?— ніяк не доходило до мене. ^
— Вій може їх узяти,— відповів Нед.
Потім зрештою настав і той день. Евербі послала по мене, і я пішов через усе місто на глуху вулицю до маленького, трохи не лялькового будиночка, що його купив Бун, сплачуючи дідусеві щосуботи по п'ятдесят центів. її доглядала нянька, і їй ще не можна було вставати з ліжка Але вона сиділа, надягши халат, і чекала на мене; вона навіть перейшла через кімнату до колиски і поклала руку мені на плече, поки ми стояли й дивились.