—■ Ходім,— сказав Нед, беручи коня за вудило, швидко, але спокійно — просто нетерпляче, і майже неуважно.— Віддай...
— Що сталося? — закричав дідусь.— Що, в чорта, сталося?
— Нічого,— відказав Нед.— Я просто не мав для. нього сурдини цей раз, і він те знав. Хіба ж не казав я вам, що в цього коня є розум? — Тоді до мене:— Оно Бобо чекає. Віддай йому цю шкапу, хай забирає її до Мемфіса. Ввечері ми їдемо додому.
— Але стривай. Стривай-но,— озвавсь я.
— Забудь цього коня,— сказав Нед.— Нам його не треба. Автомобіль хазяїн собі повернув, і втратив він лише чотириста дев'яносто п'ять доларів, а щоб не мати цього коня, варто стільки заплатити. Бо що на ясному світі мали б ми з ним робити, якби раптом не стало тих дрібненьких смердючих рибок? Нехай містер Ван-Як-Його-Там: забирає його собі. Може, колись Гнідаш і скаже йому й Бобо, що тут учора сталося.
Проте цього вечора ми не поїхали. Ми все ще гостювали в полковника Лінскомба і після вечері знову сиділи в його кабінеті. Бун був потовчений, обліплений пластирями і неабияк пригнічений, хоч виглядав він спокійно й досить мирно. І чисто теж: Бун поголився і мав на собі свіжу сорочку — тобто нову сорочку, • яку він, певно, купив у Гард-віку. Сидів він на тому самому твердому стільці, що й Нед напередодні.
—— Ні,— мовив Бун.— Я не через те його чухмарив. За те я вже перекипівся. То була її справа. Та й не можна так ото відразу відтяти: треба... треба...
— Треба поступово? — підказав дідусь.
— Ні, сер. Не поступово. Ви кидаєте, тільки ще маєте очиститись від усякого того бруду, того непотребу, хоч би й як там твердо з усім покінчено. Але не про це мені йшлося. Я хотів скрутити йому в'язи через те, що він обізвав мою жінку повією.
— Ти хочеш сказати, що збираєшся з нею одружитись? — запитав дідусь..
Але не на дідуся, а на мене напався раптом Бун, аж мало не підскочив.
— Хай тобі чорт! — закричав він.— Коли ти голіруч поперся на ножа, щоб її оборонити, то якого біса я не можу одружитися з нею? Чим я гірший за тебе, хоч мені вже й не одинадцять років?
І це вже майже все. Назавтра о шостій вечора ми перетяли останній пагорб і побачили над деревами дзиґарі, що иа будинку окружної управи на Майдані.
Нед сказав:
— Ги, ги, ги.— Він сидів спереду разом з Буном.— Так наче два роки я тут не був.
— Коли Дельфіна дасть тобі натруски ввечері, ти, може, й справді захочеш, щоб так було,— озвався дідусь.
— Або щоб і зовсім я не вернувся,— докинув Нед.-
Та як у жінки цілий день у голові лиш чистити, й варити, й мити, й замітати, то вряди-годи їй не завадить трохи збудження.
І ми приїхали. Автомобіль зупинився. Я сидів непорушно. Вийшов дідусь, тоді вже й я.
— Ключ у містера Баллота,— сказав Бун.
— Ні, не в нього,— відказав дідусь. Він дістав ключа з кишені й дав Бунові.— Ходімо,— сказав він.
Ми перейшли через вулицю до нашого будинку. І ти знаєш, що я подумав? Я подумав: "А він навіть не змінився". Бо ж він мусив змінитись. Мусив змінитись, бодай хоч трохи. Я не маю на думці, що він мусив змінитися сам по собі, але що я, принісши з собою ті зміни, які сталися в мені за ці чотири дні, мусив би якось і його змінити. Я маю на думці, що коли ці чотири дні — всі ті брехні, обмани, хитрування, всі ті вияви рішучості й нерішучості, все те, що я зробив, побачив, почув, чого я навчився (і чого мама з татом не дозволили б мені робити, бачити, чути й навчатись),— ті речі, яких я навчився, але до яких ще не був готовий і не мав де їх заховати, ані навіть де покласти,— коли все те нічого в будинку не змінило, а залишило його таким самим, наче цих чотирьох днів і зовсім не було,— і ніщо не стало ані менше, ані більше, ані старіше, ані розумніше, ані співчутливіше,— тоді щось утратилося, відкинулося, змарнувалося: або цей мій світ був негодящий і фальшивий і ніколи не повинен був би й існувати, або ж я був негодящий, чи фальшивий, чи слабодухий, чи, в кожному разі, не вартий усього цього.
— Ходімо,— сказав дідусь, не лагідно й не сердито, а ніяко.
Я подумав: "Коли б хоч тітка Коллі вийшла, з Александром на руках чи й без нього, і почала кричати на мене". Але нічого — просто стояв будинок, перший, що його я спізнав у житті, був травневий вечір, щойно минула шоста година, коли люди починають думати про вечерю, і мама, в якої повинно б було з'явитись бодай кілька сивих волосин, цілувала мене цілу хвилину, а тоді дивилась на мене; потім тато, якого я завше трохи... боявся — не те слово, але я не можу придумати кращого — таки боявся, бо якби ні, то мені мусило б бути соромно за нас обох. Тоді дідусь сказав:
— Морі.
— Не цим разом, батьку,— відказав тато. А тоді до мене:— Поквитаймося спершу.
— Добре, тату,—''відказав я і пішов за ним, униз через передпокій і до ванної кімнати, а там постояв у дверях, поки він знімав з гачка ремінь для бритви, тоді я відступився, давши йому вийти, і ми пішли далі.
Мама стояла над сходами в погріб, я бачив її сльози, але~й тільки; досить їй було б сказати: "Стривай", "Ради бога", "Морі" або хоча б саме лише "Лусьєсе",— але ні, НІЧого. І я йшов за татом далі, тоді постояв удруге, поки він відчиняв двері в погріб, і ми ввійшли всередину, де тримали взимку тріски на розпал, а влітку оббитий цинком ящик з льрдом, де мама й тітка Коллі мали полички для консервів, холодцю та варення і де стояло навіть старе крісло-гойдалка, щоб мама й тітка Коллі могли в ньому відпочити, коли розставляли там банки, а тітка Коллі — то й здрімнути часом після обіду, хоч вона ніколи в цьому не признавалася. Отож нарешті опинилися ми тут, куди допровадили мене чотири дні викрутів, шарпанини і суєтні, і такий кінець був негодящий, і ми з татом обоє це знали. Я хоч^у сказати, якщо на всі ці мої брехні, обмани, непокору й поступливість тато мав тільки одну раду — реміняку,— тоді він був безрадний супроти мене. І якщо все, що я вчинив, можна зрівноважити самою лише лупнею, тоді обом нам гріш ціна. Розумієш, опинились ми в безвиході, аж поки постукав дідусь. Двері були не зачинені, але батько дідуся навчив його, а він навчив тата, а тато навчив мене, що дверям замок не потрібен: причинені двері — цього вже досить, доки тебе попросять увійти. Проте цим разом дідусь не чекав.