Так, це той самий табір, що для вас буде Маккасліновим, певно, ще не один рік після смерті кузена Айка, як для нас, ваших батьків, був де Спейновим багато років після смерті майора де Спейна. Але в часи моїх,батьків, коли майор де Спейн купив, позичив чи заорендував цю землю (як то там набували люди права власності в Міссісіпі між 1865 та 70 роками) і поставив на ній будинок, і стайні, й псарню, — то був його табір. Це він бракував і добирав людей, гідних, на його думку, полювати ту дичину, що він вкаже, і, отже, був у певному розумінні власником і грунтів, де полювали, і людей, які полювали, і звірів, на яких полювали. А тоді ведмедів, оленів, вовків, пум можна було здибати ближче, як за двадцять миль від Джефферсона, на тих чотирьох чи п'ятьох ділянках буйно зарослої річкової долини, частки величезної можновладної мрії старого Томаса Сатпена *, яка врешті знищила не лише саму себе, а й Сатпена також; у ті часи ця околиця була наче східна брама до майже зовсім ще не займаних нетрів, до драговиськ і лісів, що лежали на захід від гір і сягали міст та плантацій понад Міссісіпі.
Тоді ці нетрі починалися за якихось двадцять миль від міста: наші батьки могли виїхати п'ятнадцятого листопада опівночі в бричках і фургонах, а до світанку (верхи на коні ще й швидше) вже бути в засідці на оленя чи ведмедя. 1905 року незайманщина відступила тільки миль на двадцять, і фургони зі зброєю, харчами й постіллю вирушали при заході сонця; на цей час одна північна лісокомпанія збудувала, щоб вивозити ліс, вузькоколійку, яка з'єднувалася з головною колією і проходила за милю від нового табору майора де Спейна; там із чемності компанія влаштувала зупинку, щоб майор де Спейн та його гості могли пересідати уфургони, які вже чекали на них, виїхавши напередодні. Але 1925 року настав тій волі кінець. Майор де Спейн і решта давнього товариства, за винятком хіба кузена Айка й Буна, вже упокоїлися, і їхні спадкоємці, вимикаючи мотори своїх автомобілів (дорога від Джефферсона до полустанка де Спейна вкрита була тепер нарінком), чули стукіт сокир і повискування пилок, де ще рік перед тим валували самі лише гончаки. Манфред де Спейн був банкір, а не мисливець, як його батько; він спродав оренду, землю й ліс, і в 1940 році (тепер це вже був Маккаслінїв табір) складали все на невеликі вантажні машини і їхали за двісті миль по шосе, щоб знайти в глушині досить місця розкинути намети; але на 1980 рік автомобілем буде так само важко дістатися до глушини, як і взагалі її знайти. Хоча, може, для них — для вас тобто — знайдеться глушина по той бік Марса чи Місяця, та ще й із якимось ведмедем чи оленем, щоб його вполювати.
Проте тоді, коли одного дня в таборі зматеріалізувався Бун, у всеозброєнні й уже маючи десять, одинадцять чи дванадцять років, майор де Спейн, генерал Компсон, Мак-каслін Едмондс, Волтер Юел, старий Боб Легіт і з півдесятка інших, що туди приїздили, мусили долати тільки двадцять миль дороги. Але генерал Компсон,— хоч він командував військом зовсім не погано як полковник під Шайлоу *, і знову ж таки зовсім не погано як бригадний генерал під час Джонстонового * відступу до Антланти,— одначе кепсько орієнтувався на місцевості, в топографії і, відійшовши від табору, міг за десять хвилин заблукати (мул, на якому він любив їздити, привів би його назад у будь-яку хвилину, тільки ж він, звільнений під слово честі генерал Конфедерації *, та ще й Компсон,— хіба міг він пристати на якусь там раду чи" поміч від мула?!), тож коли останній мисливець повертався з ранішньої облави, кожен по черзі сурмив у ріг, аж поки врешті генерал Компсон знаходився. Так воно велося більш-менш задовільно доти, доки, на жаль, генерал Компсон не почав і недочувати. І ось одного разу пополудні Волтер Юел та Сем Фазерс, напівнегр-напівіндіянин чикасо, мусили його шукати в лісі й ночувати з ним там, поставивши майора де Спейна перед вибором — або не випускати генерала з табору, або виключити з товариства. І як на те — об'явився тут Бун Хогенбек, здоровило, навіть у свої десять чи одинадцять років вищий від генерала Компсона, якому він став за няньку,— "ідкидьок, що, здавалося, не мав нічого й не знав нічого, крім свого імені, і навіть кузен Айк не певен був, хто саме перший знайшов його, де там його мати покинула,— чи Мак-каслін Едмондс, чи майор де Спейн. Єдине, що Айк знав — пам'ятав — це те, що Бун, відразу дванадцятирічний, опинився в садибі старого Керазерса Маккасліна, де Маккаслін Едмондс уже виховував Айка, як рідного сина, і тепер без вагань узяв і Буна, так наче й він йому рідний син, хоч тоді самому Маккаслінові Едмондсу було тільки років тридцять.
В усякому разі, усвідомивши неминучість або виключити генерала Компсона з товариства, що було б важко, або не випускати його з табору, що було б неможливо, майор де Спейн прийшов до висновку, що треба генерала Компсона спорядити чимсь на зразок Буна Хогенбека, і ось тоді в критичний момент об'явився цей самий Бун Хогенбек, витвір Маккасліна Едмондса чи, може, їх обох — Едмондса й самого де Спейна. Айк запам'ятав це: чотирнадцятого листопада постіль, зброю, харчі кладуть у фургон, тут і Джім тітки Тен-ні (дід того Бобо Бічема, про якого ти далі почуєш), і Сем Фазерс, і Бун (йому, Айкові, було тоді п'ять-пгість років: ще чотири чи п'ять років чекати до десяти, коли б він зміг стати одним із них), попереду верхи на коні Маккаслін, і всі простують до табору, де щоранку Бун на другому мулі невідступно супроводить генерала Компсона і, либонь, чи не просто силою — бо вже в дванадцять років Бун був вищий від свого підопічного — спрямовує його куди треба, щоб повернутись до табору ще завидна.
^Отак генерал Компсон, завдяки інстинктові самооборони, дарма що мимоволі, зробив з Буна лісовика. Одначе, хоч Бун їв за тим самим столом, блукав у тому самому лісі й спав під тим самим дощем, що й Волтер Юел, путнім стрільцем він так і не зробився. Одна з улюблених табірних билиць, що оповідав її Волтер Юел, була про Бунів стрілецький хист: як він залишив Буна в засідці (старий генерал Компаон одійшов нарешті до своїх предків, — чи то до бівуаку, жаданого для солдатів з тієї війни, і тих, котрі в гулубій формі, і тих, котрі в сірій *, бо, здається, усяке постійніше пристановище було б їм надто непривабне,— і тепер Бун став мисливцем нарівні з іншими), і почув гончаків, і зрозумів, що олень проходитиме повз Буна, а потім почув п'ять пострілів із старезної пневматичної рушниці (її заповів Бунові генерал Компсон; вона й раніш мала не найкращий вигляд, і Волтер казав, як щиро він здивувався, коли рушниця вистрелила двічі й не заїла, а що вже там казати про п'ять разів!), а ще потім з-поміж дерев почув Бунів голос: "А, чорт! Он утікає! Держи його! Держи!" І як він, Волтер, поспішив до Бунової засідки й знайшов на землі п'ять гільз, і майже за десять кроків сліди оленя-самця, що його Бун навіть не дряпнув.