Крадії

Сторінка 4 з 81

Вільям Фолкнер

Далі події розгорталися швидко. Кабінет лікаря Пібоді був саме через вулицю, над аптекою Крісчена; містер Гемптон з револьвером Джона Пауела йшов попереду, за ним Лестер і ще один негр несли дівчину, яка не переставала верещати й кривавіти, мов підрізане порося, потім ішов тато з Буном, тоді я й помічник шерифа з Людесом, далі ще стільки, скільки змогло втиснутись на сходи, аж поки містер Гемптон зупинивсь, обернувся й гримнув на них. Кабінет судді Стівенса містився зараз же за лікаревим; коли ми підіймалися сходами, суддя вже стояв нагорі біля дверей. Отож ми — тобто тато, я, Бун, Людес і помічник шерифа — ввійшли до його кабінету й стали чекати, коли містер Гемптон повернеться від лікаря. Чекали не довго.

— Там усе гаразд, — сказав містер Гемптон. — Він її ледве черкнув. Купить їй нову сукню,— (під тією, що на ній, світилося голе тіло), — ворочок цукерок, заплатить її батькові десять доларів —і— і Бун з нею сквитається. Але я ще не вирішив, як ми з ним сквитаємося.— Якусь хвильку він злим духом дивився на Буна, здоровань із' твердими сірими очицями, такий самий здоровий, як і Бун, лише трохи на зріст нижчий. — Ну? — звернувся він до Буна.

— Він мене образив, — заявив Бун. — Він сказав Санові Томасу, що я тупозадий паскудник.

Містер Гемптон глянув на Людеса.

— Ну? — мовив він.

— Ніколи я не називав його тупозадим, — сказав Людес. — Я сказав, що він тупоголовий.

— Що?! — скрикнув Бун. 4

— Це ще гірше, — промовив суддя Стівенс.

— Авжеж гірше, — гарячкував Бун. — Бачите? Мені ж не було ніякого виходу. Я, білий, маю стояти й дивитись, як цей клятий чорношкірий мулопас ганить мій зад, а то ще заявляє при п'ятьох свідках, що я туман-туманом! Бачите? І назад же не вернеш, анічогісінько, і не виправиш теж нічого, бо як. його й виправити? — Він уже трохи не плакав, його здорове, відразливе, побагріле обличчя, тверде й міцне, мов горіх, по-дитячому скривилося. — Навіть коли б я дістав десь другого револьвера, щоб застрелити Сана Томаса, я б усе одно не поцілив.

Тепер тато підвівся, швидко і рвучко. Він єдиний досі сидів, — навіть суддя Стівенс, широко розставивши ноги, стояв на килимку перед холодним каміном, руки засунувши під поли куртки, наче' була зима і в каміні палахкотів вогонь.

— Мені треба вертатись до роботи,— сказав тато.— Як то мовиться в давньому прислів'ї про ледацюг? — Він сказав, ні до кого не звертаючись: — Я хочу, щоб їх обох, Буна й цього хлопця, звільнили під заставу, зобов'язавши їх шануватися, — скажімо, по сто доларів з кожного; я заплачу гроші. Тільки щоб ці дві застави були взаємозалежні і зараз же підлягали сплаті обидві, ледве-но один з них зробить щось таке... таке...

— Чого ви не схвалюєте, — підказав суддя Стівенс.

— Красно дякую, — сказав тато. — ...У ту ж хвилину, як один з них порушить' мир. Не знаю, чи це відповідає законові.

— Я теж не знаю, — відказав суддя Стівенс. — Але ми можемо спробувати. Якщо така застава не відповідає законові, вона йому відповідатиме.

— Красно дякую, —сказав тато.

Ми — тато, Бун і я — рушили до дверей.

— Я міг би повернутися зараз і не чекати до понеділка,— озвався Людес.— Якщо я вам потрібен.

— Ні, — сказав тато.

Ми — тато, Бун і я — вийшли на вулицю. Все ще була перша субота травня і торговий день — але й тільки, себто поки якийсь інший Бун Хогенбек допадеться до чергового револьвера. Ми пішли назад вуличкою до стайні — тато, Бун і я; Бун говорив десь над головою в мене, звертаючись до татової спини:

і— Двісті доларів по долару з кожного на тиждень — це рік і сорок вісім тижнів. Вікно Айкове ще, мабуть, десять чи п'ятнадцять доларів, тоді ще ця негритянка навернулася. Скажімо, два роки й три місяці. Десь так сорок доларів я маю готівкою. Якби я навіть дав їх вам як завдаток, то й то навряд чи ви пустили б мене, Людеса й Сана Томаса в одне порожнє стійло й замкнули нас бодай на десять хвилин. Авжеж ні?

— Ні, — відказав тато.

II

Це діялося в суботу. В понеділок уранці Людес повернувся до праці. Наступної п'ятниці мій дідусь — другий, по матері, твій прапрадід,— помер у Бей-Сент-Луїсі.

Бун, власне, не належав нам. Тобто належав не лише нам, Прістам. Або, певніше сказати, не лише Маккаслінам та Едмондсам, що від них ми, Прісти, становимо молодшу парость. Бун мав трьох власників: не тільки нас, в особі мого дідуся, тата, кузена Айка Маккасліна й нашого другого кузена, Зекарі Едмондса, — що" на користь його батька, Маккасліна Едмондса, відмовився від своїх прав на Маккаслі-нову плантацію кузен Айк, досягши двадцяти одного року, — він, Бун, належав не тільки нам, але й майорові де Спейну та генералові Компсону, поки той не вмер. Бун — це була ціла корпорація, ціла компанія, в якій троє — Мак-касліни, де Спейн і генерал Компсон — мали рівні, але зовсім неозначені обов'язки, а один-єдиний закон корпорації полягав у тому, що той, хто був найближче в момент кризи, зараз же кидавсь рятувати Буна з біди, в якій він опинявся чи то своєю волею, чи волею обставин; він (Бун) становив з ними обопільну добродійну спілку для взаємодопомоги й захисту, де вся допомога припадала Бунові, а решта членів мали забезпечувати обопільність, добродійність і захист.

Його баба була дочкою індіянина-чикасо *, яка одружилася з білим торгівцем віскі; залежно від кількості вихилених чарок Бун деколи твердив, що він принаймні на дев'яносто дев'ять відсотків щирий чикасо й прямий нащадок самого Ісетібеги *, ватага племені; а іншим разом він ладен був битися з кожним, хто б тільки натякнув, що в його жилах тече бодай краплина індіянської крові.

Він був затятий, незрадливий; сміливий і зовсім безвідповідальний, мав шість футів і чотири дюйми зросту, важив двісті сорок фунтів, а розумом не перейшов дитини. Ще за рік перед тим тато почав казати, що я от-от переросту його.

І справді, хоч він був з біологічного погляду цілком нормальною істотою з плоті й крові (зваж на ті моменти при чарці, коли він не просто готовий був битися з першої-ліпшої нагоди, але аж рвався до бійки — з одним супротивником чи кількома, "за" чи "проти"— залежно, в якому світлі трунок виставляв перед ним його генеалогію) і, отже, десь мусив пробути перші дев'ять, чи десять, чи одинадцять років життя, однак здавалося, наче його створено відразу у віці дев'яти, чи десяти, чи одинадцяти років, і створили його ми, трійця: Маккасліни — де Спейн — Компсон, на розв'язання дилеми, що виникла одного дня в мисливському таборі майора де Спейна.