— Хай буде сигнальник,— погодилася міс Реба. Тоді мовила Бунові: — Це в Коррі один...— І скинула оком на Неда.— Знайомий. А може, врешті мені й подобається той твій вираз. Так ото його дядько по матері, чи як його там, є віце-президентом чи кимось таким на залізниці, що йде через Пошем...
* — Його дядько начальник дільниці,— пояснила міс Коррі.
— Начальник дільниці,— повторила міс Реба.— Тобто в ті проміжки, коли він не стовбичить на перегонищі тут чи в якомусь іншому місті, де проходять його поїзди, і не приглядається до кінських перегонів. А його небіж тим часом починає кар'єру з порожнього місця, і таки, мабуть, зробить її, бо дуже він настирливий, аж занадто, та ще, як то.кажуть, і в сорочці народився. Розумієш, про що я кажу?
— Багажний вагон,— мовив Бун.
— Еге ж,— підтвердила міс Реба.— Отже, вони будуть у Пошемі ще до світанку і ніхто їх там не побачить.
— Але. й на багажний вагон теж треба грошей,— засумнівався Бун.—. А ще ж треба мати сховок до перегонів, а тоді на самі перегони викласти півтори сотні, коли в мене всього яких п'ятнадцять чи двадцять доларів.— Він підвівся.— Забирай цього коня,— кинув він Недові.— Де, кажеш, той чоловік живе, що ти віддав |йому автомобіль?
— Сідай! — стримала його міс Реба.— Боже, подумати тільки, яке на нього пекло чекає в Джефферсоні, а він ще має час центи лічити.— Вона подивилась на Неда.— То як, кажеш, тебе звуть?
Нед повторив їй.
— Ви хочете послухати про того мула? Нехай Бун Хо-генбек розповість вам. ,
— Ти не кажеш йому, щоб він називав тебе "містер"? — запитала Буна міс Реба.
— Я завше так і роблю,— озвався Нед.— Містер Бун Хогенбек. Нехай він розповість вам про того мула.
Вона обернулася до міс Коррі. ( 1
— Сем сьогодні в місті?
— Так,— відповіла міс Коррі.
— Ти зможеш його знайти?
— Так,— відповіла міс Коррі. Міс Реба обернулася до Буна.
— Ти забирайся звідси. Можеш собі влаштувати променад на пару годин. Або піди через дорогу до Берді Вотс, коли хочеш. Тільки, ради бога, не впийся. З чого, в біса, ти думаєш, живе Коррі й розплачується за харчі та житло, поки ти в тому міссісіпському баговинні цупиш автомобілі й викрадаєш дітлахів? З повітря?
— Нікуди я не піду,— заявив Бун.— Щоб воно все запалося! — гримнув він.— А тоді до Неда: — Забирай цього коня!
— Не конче його запрошувати,— мовила міс Коррі.— Я можу зателефонувати.
В цьому не було ані самовдоволення, ані сором'язливості, а просто стриманість. Вона була занадто дужа дівчина, занадто здорова, щоб виглядати самовдоволено чи сором'язливо. Але стримано — це було для неї саме враз.
— Ти певна? — спитала міс Реба.
— Так,— відповіла міс Коррі.
— Ну то дзвони,— сказала міс Реба.
— Ходи сюди,— мовив Бун. Міс Коррі зупинилася.
— Ходи сюди, кажу,— мовив ще раз Бун.'
Вона підійшла й зупинилась, так щоб Бун не міг дістати Е рукою; я раптом помітив, що на Буна вона зовсім не дивиться, вона дивиться иа мене. Мабуть, через це Бун, не сходячи * місця, сягнув раптом до неї і схопив за руку, перше ніж вона спробувала відскочити; він тяг її до себе, а вона, хоч і запізніло, випручувалась, як може випручуватись така здорова дівчина, і все дивилась на мене.
— Пусти,— озвалася вона.— Мені треба до телефону.
— Атож, атож,— мовив він.— Але ще встигнеш.— Г далі притягував її, аж нарешті вона з уданою самовладою, з розпачливим бажанням виглядати водночас і сильною, і безпорадною,— як ото, бува, чоловік шпурляє бикові яблуко з руки (чи щось там інше, аби відвернути його увагу), коли бик ураз вихопиться перед ним по той самий бік огорожі,—— а-ж нарешті вона прожогом схилилася і поцілувала його, дзьобнула хутенько в маківку, і вже назад відхилялася. Але знову запізно, бо його рука простяглась униз і вже хапала її за стегно, на очах у всіх нас, а вона опиналася, дивлячись ізнов на мене, і щось темне й благальне стояло їй в очах — сором, біль, не знаю що,— і кров поволі заливала її здорове дівоче обличчя, яке зовсім не було простакувате, то лиш попервах так здавалося. Але це тільки на хвилинку,— вона й не збиралась відкидати пристойність. Навіть випручувалась вона як леді. Тільки що була вона просто занадто велика, занадто здорова, щоб навіть такий великий і здоровий чоловік, як Бун, утримав її однією рукою, самим лише стиском.' Отож вона вивільнилася.
— І тобі не сором? — сказала вона.
— Тебе що, нетерплячка бере, не даси їй подзвонити?— наскіпалася міс Реба на Буна.— Як думаєш тут здіймати бучу за її чесноту, то якого біса не спровадиш її деінде, де б вона й чесна була, і не голодна? — а тоді до міс Коррі: — Іди подзвони. Бо вже дев'ята.
Таки було вже пізно, а ми ще мали стільки роботи. Заклад почав оживати — "розворушуватися", так би мовити. Але все пристойно, без гамору — музичного, а чи просто жвавих голосів; дух містера Бінфорда все ще панував, усе ще покривав своєю тінню ці гроти Каліпсо *, бо ж тільки дві панії насправді знали, що він пішов, і клієнти ще не помітили його відсутності. Ми чули дзвінки та голос Мінні, що ледь долинав од парадного входу, чули, як спускаються сходами німфи, а коли міс Коррі взялася за кулясту ручку дверей, брязкіт чарок розмірено змішався з басовим гомоном розважуваних та гострим вищанням їхніх розважальниць там, за дверима, які вона відімкнула, пройшла, а тоді замкнула за собою. Потім повернулася й Міні,— либонь, що незайняті панії самі оформлювали клієнтів у разі потреби.
Бачиш, воно й справді: дитина — це батько чоловікові, а* так само й матір жінці. Там, у Джефферсоні, я гадав, що зіпсутість, Нечеснота, знайшли в; мені такого мізерного супротивника, ледве чи вартого цьрго наймення, через мою вразливість і невинність, властиві, підліткам. Але та перемога потребувала принаймні трьох годин — від моменту, коли я почув про смерть дідуся Лессепа, і аж до хвилини, коли поїзд рушив і я зрозумів, що Бун буде повновладним господарем ключа від дідусевої машини щонайменше чотири дні. А тут були міс Реба й міс Коррі — супротивниці, що їх, здавалося б, уже загартував, якщо не умудрив щоденний досвід з усілякими підступами й спробами, які тільки могла Нечеснота (а може, й Чеснота) винайти,— і бачиш, уже їх переможено й подолано, хоча півгодини тому вони не знали навіть, що такий Нед існує на світі, а не те, що там кінь якийсь. Вже й не кажучи про зовсім сторонню людину, в перемозі над якою міс Коррі була певнісінька, виходячи оце з кімнати, дарма що за єдину зброю мала телефон.