— Шинкарочко, полтавочко...
— Еге ж спить, клята, та хай їй всячина, ходім ось туди... — Остап митю зачинив двері вартового дому, а ключ вийняв з дверей і сховав. Тепер, держучиеь під боки та заточуючись, поплентались вони далі.
Таким способом вони добули ключа, зачинили двери й ніхто не догадався, що хто-небудь заходив до сторожової хатки.
Розділ 11
На подвір'ї стали затихати крики п'яної служби. Усе поклалося, куди попало, й захропіло. Світла гасли. Чути ще було де-не-де крики на економії й по селу.
Стояла ясна зоряна ніч...
Тепер підкралися наші козаки під браму й тихенько відчинили настільки, що один чоловік протиснеться. Карпо став над ровом і в ту ж мить озвався півень раз за разом тричі... То було козацьке гасло.
Тільки смерклося, вийшли Карпові сотні з балки, де полишали коней, прийшли лісом і засіли в комиші над ставом. Ждали умовленого знаку. Козацтво подалось до брами тихо, без гомону. Здавалося, що то душі замучених людей збираються на весілля свого ката, пана Овруцького.
— Гасло: Варшава, відзив: варта, — шепотів Карпо козакам. — По змозі не проливати крови, п'яних вязати мотузами...
Козаки відчинили браму на обидва крила й усипались туди, мов пшоно до мішка. В'язали п'яних, мов баранів. Карпо з кількома подався на башту. Вартовий куняв, спершись на свою галябарду. Почувши від Карпа гасло, куняв далі, бо й він трохи випив. Його теж зв'язали. Те саме зробили і з вартовими. Одна частина подалася на економію робити ту саму роботу. Лиш тих, що стояли постоєм по селу, не чіпали: тих то вже красноставчане самі почастують, як дізнаються, яких гостей має пан Овруцький.
— Тепер ходім, хлопці, на весілля, — говорив Карпо. З шаблею в руці пішов вперед. В палаті ще бенкетували. Музика грала завзято, а пани з гарними панями танцювали. Їм було безпечно за сими грубими мурами, що їх хлопські руки збудували...
Одна частина козаків кинулась по замкових покоях в'язати пяних панів.
Карпо штовхнув ногою двері до залі, де танцювали пани! Коли став на порозі, гукнув:
— На весілля приходимо, хоч непрохані. Ану-те, музики. заграйте й нам, сіромахам!
Усі, що тут були, задубіли від страху. Пані стали кричати та мліти. Усі збились в одну купу в куток зали, наче отара овець, коли вовк прокрадеться в кошару.
— Панів брати живих на пута — жінок не чіпайте! В той мент почулися стріли з пістолів в сінях замку. Кілька панів, почувши галас і крики, вибігло до сіней з шаблями й пістолями. Між ними стояв з шаблею наголо й з пістолем в руці пан Овруцький. Він лаяв в біса гайдамаків.
— Не руште його, братчики! — гукав Карпо, біжучи прямо на нього. Побіч нього біг щосили Остап.
Пан Овруцький заскреготів зубами. Він догадався, що це ватажок і націлив на його пістоль. Прибіг Остап і в саму пору підбив шаблею руку пана Овруцького. Куля попала в стелю. Ну шию пана Овруцького впала петля. Він повалися на землю. Його зв'язали цупко. Пручання нічого не помогло. Було по всьому. Без проливу крови, без всяких заходів, без облоги — попав у руки козацтва сильний панський замок, якого не могла взяти жадна козацька ватага. Попався в руки козацьких местників гордий пан, споконвічний гнобитель козацького роду.
Козаки раділи.
— Ходім, хлопці, повечеряти, — може пани не з'їли ще всього! Панас Чабан з своєю сотнею буде сторожити вашу безпеку. Зачинити браму й поставити сторожу по баштах. Твоя сотня, Панасе, не сміє доторкнутися до михайлика. За се відповідаєте вашими головами. Ми дамо лад панам.
Пішли до великої залі. Тут в куточку сиділи налякані пані. Вони плакали й молилися.
Карпо Кожушенко сів на мягкенькій канапі й звелів привести перед себе пана Овруцького.
— Пізнаєш мене, пане Овруцький?
Пан Овруцький стояв перед ним з зв'язаними позаду руками. Він дививсь з погордою й злістю на козаків.
— Я тобі пригадаю, пане. Я, Карпо Кожушенко, колишній твій підданий. Моїх батьків звелів ти киями насмерть забити, а мене втопити, як щеня. Я забрав у тебе сина, але се не був ще край моєї помсти. Розплата послідує зараз.
Пан Овруцький здрігнув усім тілом. Він рванувся так, що аж посторонки на руках затріщали.
— Коли б у мене не зв'язані руки, я б тебе задушив руками.
— Хлопці! розв'яжіть його, а то ще скаже, що хам його боїться.
Розтяли мотуза. Овруцький не міг з дива отямитись, що з ним робиться.
—Віддай мені сина мого, я все тобі прощу, майно моє віддам...
— Чи бачив хто такого панського дурня? Ні прощення, ні твого майна я в тебе не прошу. Я кивну лиш пальцем, і зараз висітимеш, або на колу стремітимеш. Давно тобі се належиться, та я не таке для тебе придумав. І сина я тобі віддам, та ще й зараз. Остапе! Привітайся з твоїм рідним батьком! Бачиш, пане, як гарно я твого сина виховав! Він козак душею й тілом. Він в таборі твоїх ворогів...
Усі стояли здивовані. Пан Овруцький дивився здивованими очима на всіх, й, не довіряючи, придивлявся до Остапа.
В Остапа, зашуміло в голові. Йому нагадалося відразу щось давнє, дуже давнє, мов крізь сон, крізь мряку. Нагадалися йому дітячі літа, панські покої, роскоші. Йому вдавалося, що він тепер як раз прокинувся з якогось сну й не може ще отямитись.
З цієї задуми вирвав його чортівський сміх пана Овруцького. Такий сміх він колись давно чував і дуже його лякався.
— Ти брешеш, хаме, — кричав пап Овруцький, — ти так мене мучити хочеш, глузуєш з мене. Ти давно замучив мою дитину, а може, й з'їв її з помсти, бо ти гірш людоїда.
Карпо на ту зневагу а ні вусом не моргнув.
— Ану, поглянь за праве вухо тому козакові — що там побачиш? А може ти й не знаєш, що в твоєї дитини був червоний знак за правим вухом? Се те ж пам'ятка по твоїх кровавих вчинках, коли твоя вагітна жінка налякалась проливаної тобою козацької крови... Ну, подивись, тоді, може, й не скажеш, що я брешу.
Пан Овруцький наблизився до Остапа, який стояв непорушно. Він подивився за праве вухо.
Відразу не той став. Його лице повеселішало, очі заблищали радістю...
— Справді! Боже мій, слава тобі! Станіславе, Стасю мій! Скільки я сліз виплакав за тобою, а тепер на старість мою вертаєшся до мене живий і здоровий! — Пан Овруцький розняв руки, щоб обняти Остапа.