— Здоровий будь, пане полковнику, — говорив старший козак, —даю тобі слово, що вранці одежу віддамо, коли не пропадемо.
Вони вийшли на вулицю, полишаючи коло меду сотника й того козака, що приніс одежу. Йшли бадьоро й гордо, побрязкуючи шаблями...
— Дурні хами, — говорив сотник, — вдяглося в людську одежу, та й зараз голову дере, мов пава...
— А я тобі, сотнику, кажу, що то не мужики, а якісь запорозькі свавольники... Вони ще якесь лихо скоять, а потому піде слава на козаків пана Потоцького. Мужик не держиться так гордо, а шабля в його те саме, що палиця, а сей — мов той лицарь.
Сотникові трохи в голові проясніло. Він справді злякався, та досадно йому стало, що так його перехитрили.
— Справді, Прокопе, побіжи та вели піймати, я трохи випив, то не можу бігти...
Прокіп метнувся з коршми, та по козаках і сліду не стало. Замішалися в юрбі. Прокіп вернувся.
— А що?
— Ого! Як камінь у воду! То, певно, запорожці.
І він угадав. То був Карпо Кожушенко та його вихованець Остап.
Вони пішли просто до замку.
Сотник сам побіг, та ноги не хотіли його слухатись, і він сів, а зараз потому й приляг на лаві...
— Лиш бійся Бога, Прокопе, не говори нікому, а то пропали наші голови Гадав я, що посміємося з них, а то перехитрили нас, чортові сини.
Як наші козаки ввійшли на замкове подвір'я, то бенкет уже розпочався, й не один уже підцідив так, що бачив дві свічки заміст одної.
Вони йшли далі, розштовхуючи юрбу ліктями:
— Місце для вірних слуг ясновельможного пана Потоцького! — гукали.
Прийшли перед самі двері замку. Тут служби стільки снувало, мов у мурашнику, або бжіл перед рійкою... Карпо вглядів якогось старшого лакея...
— Ей, мосцівий пане маршалку... будь ласка, проведи де-небудь у куток, щоб побачити весілля моєї ясної панночки... Я її на руках носив, як ще дитиною була, я старий слуга її батька, — Карпо став утирати сльози рукавом кунтуша, — хай подивлюсь на її щастя...
—До палацу козакам неможна, говорив добродушний лакей...
— Коли добра воля, то все можна, — казав Карпо та сунув лакеєві в жменю червінця...
— Ходіть за мною... лиш не вилазьте надто на світло.
Лакей пішов попереду в сад поза палац, а вони попрямували нишком за ним.
Лакій відчинив якусь невеличку фіртку й повів їх темними вузькими сіньми. Вони держали один одного за полу, вийшли нагору сходами, йшли знову кудись сходами, аж лакей відчинив якісь малі дверцята, звідкіля вдарило ясне світло великої залі. То була малесенька, на двох людей, галерія під самою стелею залі.
Карпо дав лакеєві ще червінця.
— Сидіть тут тихо, я знов прийду й проведу вас. Лакей пішов, а наші козаки, познімавши шапки з голов, посідали на ослоні й дивилися вниз на панів.
Карпо показав Остапові пана Овруцького, бо пізнав його зараз.
— Його мусимо живого взяти, — говорив він Остапові, я з ним мушу поговорити й привітатися...
Вони бачили, що в залі діялося, чули кожне слово. Чули, що говорили пани, чули, що говорив Ярчевський. Бачили, як пани верещали на його й ними така злість опанувала, що Остап мимоволі стиснув в руці свою шаблю. Вони бачили, як виходив Ярчевський і як пан Овруцький давав знак свойому слузі.
— Буде з нас, — шепнув Карно Остапові. — Бачиш, що я не брехав, кажучи тобі про панів...
— Куди ж ми вийдемо?
— Козак мусить дорогу знайти.
— Може б відбити того добрячого шляхтича?
— Відіб'ємо, та не зараз, йому й так нічого не станеться, хіба що в льоху переночує.
Вийшли з свого схову, не зачиняючи дверей. Від того було трохи світла в сінях. Зійшли сходами вниз, пішли іншими сіньми, знову сходами напомацьки, знову темними сіньми, держачися стіни, аж поки не почули людського гамору й пішли в той бік. Надибали якісь двері. Через них пробивалося світло щілинами. Увійшли не відразу в якісь просторніші бічні сіни, шо вели до головного коридору. Там снувала служба. Як малий човен з незначної річки запливе в головне русло й попливе на бистрих хвилях могутньої ріки, так і наші козаки пішли сміливо між юрбу, змішалися з нею й пішли до головних сходів...
На самім порозі зачепив їх якийсь старий слуга й задержав сердито.
— Ви чого тут, хами?
— Не бачиш коліру ясновельможного пана Потоцького? — гукнув грізно Карпо, показуючи на свою шапку. — Ти пана мого зневажавш! — і штовхнув в груди лакея так, що той трохи не покотився з сходів...
Потім вони, не ждучи, вийшли скоро на подвір'я й замішалися між юрбою. Зараз стали удавати з себе п'яних, кричали, підспівували, не договорювали слів, стали обнімати та цілувати других, кого лише здибали... поки не заплентались під замковий мур недалеко брами й тут полягали та стали хропіти.
Було се під самою стражницею біля брами.
Коли на замковій башті вибила десята година, каштелян замку викликав старшого над замковим військом, звелів зачинити браму й поставяти на баштах варту, при чім подав йому гасло на той день. Карпо почув своїм бистрим вухом: "Гасло — Варшава, відзов — варта". І Коли сторож пішов замикати браму, Карпо встав, замуркотів щось з просоння, хотів іти, покотився й упав під саме вікно сторожевої хати. Тут було темно. Він підвівся на руках до вікна й бачив, як сторож повісив ключ від брами над своєю постелею, а сам вийшов, щоб порозводити вартових на свої місця.
Того тільки й ждав Карпо. Він знову замуркотів, устав, почав співати, заточуватися, пішов знов між юрбу, знову завернув, і так поточився, що бебевхнув перед самими дверми сторожевого дому, та так сильно, що аж двері відчинилися. Тепер Карпо шепнув Остапові й той став муркотіти та заточуватися, поки не зблизився до Карпа й упав біля його.
— Прислони собою світло, — шепнув Карпо, щоб мене ніхто не бачив...
Остап устав на ноги й, коливаючися на одному місці, говорив щось сам до себе.
За той час Карпо, мов гадюка, переповз через поріг, схопив ключ з кілка, і вже знов був на дворі перед порогом.
— Уставай, товаришу... — говорив з п'яна Остап, — підем та вип'ємо ще по чарці... за здоров'я нашого ясноможного паа-на! еге ж!
— А ось і шинок! — казав Карпо, показуючи на двері сторожки.
— Гей, шинкарко, чорнобрива, ще по чарці дай, а то зацілуємо — еге ж! І. стоячи під дверима, стали у двійку виспівувати охриплими голосами: