— Усунувши одну деспотію, не слід запроваджувати другу, підтримав Максима стомлений усім пережитим Кривошеєв.
Академіки зібрались у залі, що була обладнана голографічним екраном. Всі вони виглядали молодиками, хоча справді молодих (тих, що впродовж останніх десятиліть отримали спецліжка) було лише троє. Всього ж — близько сорока чоловік.
Пан Мірек сидів неподалік од столу президії. Він єдиний із академіків знав про зникнення Президента. Про це його повідомила Гелена. Обличчя у нього було бліде, ліва брова час від часу смикалася.
Вчені чекали, що саме Лятошинський, як-то діялося завжди, відкриє збори. Президент заходив тоді, коли вже всі були готові до його зустрічі. Академіки вставали і влаштовували овацію. Цього ритуалу дотримувалися протягом століть. Отож коли за столом президії з’явився Іван Криво-шеєв і відрекомендував Максима як посланця Галактичної Варти, академіки захвилювалися, почали переглядатися, перешіптуватись.
І вже зовсім їх приголомшило те, що сказав Кривошеєв. Він одразу ж повідомив, що Президента ізольовано — до вирішення його долі на зборах Космічної Академії Наук. Поспішати з рішенням вони не мають права.
Раніше академікам належить засвоїти галактичні закони, які від них приховував Президент. По суті, він був космічним злочинцем. Протягом тривалого часу цілком свідомо він їх також втягував до співучасті у злочинах. Найбільший злочин супроти Всесвіту — вбивство людини. Та хіба ж вони, дійсні члени Академії, не знають, що кожні десять — двадцять років за наказом Президента у відкритий космос виштовхували кілька сотень колоністів? Це робилося буцімто задля генетичного відбору — тобто з метою суто науковою. Протягом двох століть Академія знищила майже стільки людей, скільки сьогодні назагал становить увесь генофонд.
— Я запитую вас, шановні колеги, чи совість ваша не протестує проти цих страхіть? — тяжко дихаючи, з гіркотою в голосі запитав Кривошеєв. — Чи, може, ми виправдаємось перед совістю нашою тим, що виконували накази Президента? Або всі ці вбивства спишемо на грандіозність нашої мети? Ні, шановні колеги! Немає у Всесвіті вищої мети, ніж людина — сама людина! Її думки, її почуття, її праця. І той, хто вбиває людину, руйнує найвеличніші здобутки Всесвіту. Отже він, безумовно, є космічним злочинцем.
— Стривайте! — зірвавшись з місця, майже істерично вигукнув Лятошинський. — Ви зачепили найболючіше питання. Це те, що всіх нас мучило. Мучило завжди… Звичайно, у кожного з нас є свої вади. Але ми таки ж люди. Як це може нам не боліти? Але скажіть, пане Кривошеєв, яку ви бачите альтернативу? Адже ж перенаселення колонії — це така катастрофа, як…
Лятошинському не дали закінчити думку — з місць почулися репліки:
— Що ви пропонуєте, Кривошеєв?
— Ви нам читаєте мораль, а треба ясно сказати: який існує вихід?
Присутні зашуміли, загомоніли.
— Прошу уваги! — мовив Кривошеєв. — Даруйте, що я самочинно захопив керівництво зборами. Давайте запросимо нашого віце-президента. Так годиться за протоколом.
Лятошинський заперечливо замахав рукою. Почулися голоси:
— Продовжуйте! Зараз не до протоколу.
— Хто за? Хто проти? — запитав Кривошеєв. Проти не було нікого. — Ну, раз так… Слово для довідки має наш гість.
Максим підвівся. Всі помітили, що він хвилюється. Хоч тепер він виступав від імені Галактичної Варти, але перед ним сиділи безсмертні — боги його дитинства. Таки ж йому важко відсторонити думку, що на астероїді був і його світ, і його дім.
— Дозвольте запитати: чи всі ви поінформовані про те, що являє собою Галактична Варта? — звернувся Максим до академіків.
За всіх відповів пан Мірек:
— Знаємо, що така існує. До речі, це знання вивезене ще із Землі. Непізнані Літаючі Об’єкти… Оце, власне, й усе, що нам достеменно відомо.
— Нехай хоч так, — посміхнувся Максим. — Отже, ми давно знайомі. Щоправда, у мене інша доля. Але мої колеги по Галактичній Варті… Наші лідери іще двісті років тому запропонували Президентові Макарову всю, так би мовити, понаднормову людність передавати їм. Є доволі молодих, незаселених планет. Ми маємо змогу перевозити людей туди в будь-якій кількості. Ваш Президент завжди відхиляв ці пропозиції. Щоправда, ми воскрешали всіх убитих… Інакше ви над своїм садом за трупами ніколи справжніх зірок не бачили б… Хтось прошепотів:
— Ай справді…
— Проте, ця операція… О-о, вона пов’язана з подвійними муками — і під час убивства, й під час воскресіння. Навіть не знаю, що важче — вмирати чи воскресати… Якщо хочете знати, я також один із тих, кого воскресила Галактична Варта, Отож маю право свідчити.
Годин зо дві академіки засипали Максима й Кривошеєва запитаннями, часом в’їдливими, та здебільшого суто науковими. Відтак вирішили увірвати збори, щоб хоч трохи зняти напругу й обміркувати гнітючі проблеми у вільному спілкуванні. А наступного дня по обіді переважною більшістю голосів прийняли рішення: судити Степана Макарова судом громадянської совісті. Головою суду обрали найстарішого з академіків — Лі Чуня.
ПРИМИРЕННЯ
Минали роки. А проте рік — поняття суто земне. В колонії його виразніше відчували рослини, ніж люди. Люди — особливо ж ті, що не старіли й не вмирали — відчували час лише як послідовність подій. Коли яскравих подій було обмаль, час вкорочувався, мов пружна гума. І навпаки: насиченість подіями розтягувала час, бо він тут був нічим іншим, як лише сумою подій та людських вражень.
Давно вже колонія позбулася деспотичного володаря — суд громадянської совісті оголосив свій вирок: космічного злочинця Степана Макарова передати у розпорядження Галактичної Варти. Звідти мали інформацію: колишнього Президента, здорового й неушкодженого, поселили на одній з планет, де врятовані від смертЬ нащадки академічних катакомбістів встигли розбудувати чималі поселення.
Спецдіжка, зрозуміла річ, він позбувся. Але йому дали непогане помешкання, одяг, їжу — словом, усе необхідне для життя. Та його позбавили влади — і Макаров жити не зміг. Він почав катастрофічно старіти — старість, мовби розлютившись за те, що її так довго не підпускали до цієї людини, тепер з нещадною захланністю пожирала його тіло й душу.