В Харкові в середині тридцятих років доля звела мене з старим ковалем Щербаковим. Справжнє ім'я його за давністю літ я забув. Будемо звати його Платоном Карповичем. На той час це вже була людина в літах, але ще дужа, з лев'ячою поставою, з лев'ячою ж гривою на красивій голові. Ходив він у костюмній парі з чорного діагоналю, пошитого в 1917 році, ззаду мав вигляд циркового атлета, спереду сиві вуси, спеціальним способом приладнані, в міру сиві, в міру русяві, говорили за те, що маємо справу з кадровим робітником зразка 1905—1925 року.
Ми багато розмовляли з ним, і кілька бувальщин, що він тоді розповів мені, міцно врізались у пам'ять.
1. ЗОЛОТИЙ годинник
Працював Платон Карпович на Харківському паровозобудівному заводі1 і відзначився там як коваль особливого класу. Перед першою світовою війною та й пізніше, під час війни, він, працюючи на паровому молоті, виробляв кожного місяця получки — п'ятсот карбованців. Тоді карбованець ішов по золотому паритету, тож Платон Карпович щомісяця одержував п'ятсот карбованців золотом.
Величезна цифра!
В ті роки я вивчав історію Луганського паровозобудівного заводу 2 і з розповідей старих робітників знав, що лише інженери, начальники цехів одержували таку зарплату. Так то ж інженери, а це рядовий коваль!
Слухаючи його, я пригадував, що учитель в нашому селі у ті ж роки одержував двадцять вісім карбованців, а мій батько, який працював у костянтиноградських садах садівником, тридцять карбованців виробітку в розпал сезону вважав рекордним досягненням.
Оті двадцять вісім і тридцять були, власне, тим світом, в якому я прожив молоді свої роки і звик явища життя мірять, саме виходячи з цього масштабу. Тому розповідь старого коваля приголомшила мене. П'ятсот карбованців!
ї я спитав його:
— А що ж ви робили з тими грішми?
Відповідь Платона Карповича була несподівана для мене.
— Бачите,— сказав він,— я змолоду дуже пиво любив. Тож в день получки господар з сусіднього пивного заводу присилав мені двісті відер пива.
У відрі лічиться двадцять пляшок, отож перемножені ці цифри дають теж приголомшливу цифру — чотири тисячі пляшок! Чотири тисячі пляшок на місяць, або ще інакше — сто тридцять пляшок на день!
І я скрикнув:
— Невже ви ото їх випивали?! Він посміхнувся:
— Що сам випивав, а що добрі люди допомагали. Ви як думаєте, в день створення світу господь-бог клопотався лише Адамом і Євою, а про друзів ні гадки? Звичайно, були і в мене друзі, були хороші знайомі, були товариші. А з друзями-товаришами гори перекинути можна. Зберемося до мене в садочок у суботу ввечері чи у неділю вдень. Пиво ллється рікою, пісні ллються, розповіді, приповідки, бувальщини! Риба шукає, де глибше, людина — де краще. Кожен кадровий — поки десь осяде на місці — попомандрує по світах, дізнається, де Крим, де Рим, де дядькова грушка! Надивиться й набачиться, буде що потім розказать добрим людям!
— Оце вам правду кажу,— вів далі Платон Карпович,— сядемо, вип'ємо по кухлю, то аби кому було слухати. У кожного — свій клубок, почне розмотувати — до ранку слухай не переслухаєш. З іншого боку, хоч і не всі мої друзі були українцями, так на Україні ж жили та ще в Харкові! А навколо Харкова панські плантації, на тих плантаціях тисячі заробітчан з усіх кінців світу. І кожен приносить з собою свої пісні. Почнуть співати — весь край в піснях тоне. І ті пісні обмивають місто наше, неначе хвилі морського прибою. Візьміть хоч таке. Оце стоїть ваш завод ХПЗ. Одним краєм своєї території він підходить впритул до міста, а другим — впирається в степ. З цього боку цехи гудуть, парові молоти гупають, стугонять по рейках маневрові паровози, а з того кінця — вітер з поля доносить пісні, та ще які пісні! То хіба ж можна втриматися, щоб і собі не заспівати? А почнемо співати — спробуй кінчити! — Платон Карпович поправив рукою волосся.— То, питаєте, де получку дівав? Скажу по-правді: на співи, на бесіди гроші пішли, на добре товариство.
Все ж як Платон Карпович міг домогтися таких успіхів? Це питання мене дуже цікавило, і ось його відповіді.
Молот у Платона Карповича працював без зупинки всю зміну. Заготовок під рукою у нього завжди було стільки, скільки потрібно. Платон Карпович знав досконало механізм молота і умів сам усунути все, що могло б заважати роботі. В цех коваль приходив загодя і залишав його через півгодини, а то й годину після гудка на шабаш. Мав він помічника. Цей робив грубі поковки, Пл<атон Карпович залишив собі філігранні. Обідали по черзі. Протягом дванадцятигодинного тодішнього робочого дня молот не спинявся й на секунду.
Таке тло, яке створював для себе майстер в цеху. Все ж центр лежав в ньому, самому, в його духовній силі, сполученій з майстерністю вищого класу. Як серед рядових письменників трапляються Шевченки і Пушкіни, так виявляють вони себе і в цехах, де роблять те, що звичайному майстрові понад силу.
Платон Карпович став заводським унікумом. В 1915 році останній імператор Росії Микола II3 одвідав Харківський паровозобудівний завод. Заводське начальство визнало за потрібне серед інших раритетів представити цареві коваля біля парового молота — Платона Карповича Щербакова.
Цар спитав:
— Правду кажуть про вас, що, пустивши молот, ви можете спинити його на волосину від скельця, покладеного на підставку?
— Так, це я можу зробити,—— відповів Платон Карпович. Цар зняв годинник, поклав його під ударник молота.
— Прошу показати ваше мистецтво.
Щербаков діткнувся машини і кинув десятипудовий стальний брус на царський дзигарик. Брус шугнув униз. Здавалося, що всьому кінець і катастрофа неминуча. Та в потрібну мить майстер ледь помітним рухом спинив удар. Ніщо не гухнуло, не застогнало, не дзвякнуло, не почулося навіть тоненького звуку надтріснутого скельця.
Директор заводу взяв заздалегідь наготовлений клапоть ватману, прихилився і почав просувати його в щілину між годинником і верхньою гранню молота. Папір не пройшов. Застряв і аркуш паперу канцелярського. Тоді дістали папірос-ного паперу. Просунули з правого боку, він вийшов з лівого!
— Феноменальна робота! — не стримав свого подиву цар, оглянув годинника з усіх, боків і, переконавшися, що молот не залишив на ньому найменшої подряпини, простяг його Щербакову: