— Я переконаний, що зараз вони не порушать рисову клятву, — мовив Перкен.
Грабо мовчки розтулив кулак. Клод відвів погляд убік — разом із візками наближалися Ха та їхній останній провідник. Ха, як завжди, швидко запряг буйволів. Такий перебіг подій та нічна трагедія приголомшили Клода, мов усвідомлення власної нікчемності. Під жердиною не було вже нікого, тільки скраю вищербленого черепа на сонці застигла крапля крові.
V
Провідник показав списом на таїландське село, яке виднілося на тлі джунглів метрів за триста внизу: кілька бананових дерев і солом'яні хижі, які завжди нагадували дерев'яних звірів. Аж до самого обрію тягнулися майже паралельні лінії пагорбів. Це був Таїланд. Провідник устромив у землю свій спис, щоб показати місце обміну.
— Добре місце, — мовив Клод. — Звідси добре видно всі стежки, які ведуть сюди.
Перкен, який лежав на опущеному дахові візка, наче на ношах, підвівся.
— Дурень нещасний. Якщо Таїланд захоче втрутитися, він це зробить і після обміну. Адже не так важко виявити сліди візків, які везуть глечики. Той, хто розвідає дорогу, потім приведе загін…
Меоєць далі тримав свій спис. Переконавшись, що білі нарешті зрозуміли його, він обернувся, поволі рушив назад, а потім побіг, мов переслідуваний звір. Вони вже не чули його ходи, але відчували його недалеку присутність. Він повернувся до свого дикого життя так, як шлюпка повертається до корабля.
Вони зосталися самі зі своїми візками, зі своїм камінням посеред цієї стежки, яка вела тільки в село. Під палючим сонцем виблискували солом'яні дахи тубільських хиж.
Кілька жителів села розмовляли по-тайському. Перкен вибрав погоничів, і вони рушили далі, минаючи, як і в Камбоджі, села тубільців. Просувалися вони швидше, та з кожним днем нога Перкена розпухала сильніше, а коліно ставало червонішим. Він майже нічого не їв і вставав тільки при невідкладній потребі. На вечір температура підвищувалась. Нарешті перед ними виринули високі дзвіниці білої пагоди, цілком голубі у промінні яскравого тропічного сонця. То було перше велике таїландське містечко. Щойно вони поселилися в бунгало, як Ха відразу дізнався, що тут є молодий місцевий лікар, який навчається в Сінгапурі, а на канікулах живе в Бангкоці. Ще є проїздом лікар-англієць — пробуде тут два дні. "Зараз він обідає в китайця…" — мовив Ха. Клод побіг у китайський ресторан. В очі кинулись облізлі, зроблені з мат стіни з понаклеюваними великими рекламами сигарет, пляшки із содовою водою, зеленкуваті келихи. Спиною до нього сидів сивий чоловік, одягнений у білу полотняну сорочку.
— Ви — лікар?
Тримаючи паличками молоду квасолю, чоловік поволі обернувся. Його обличчя було майже таке ж біле, як і волосся. Якимсь вимученим й водночас покірним поглядом він глянув на Клода.
— Що сталося?
— Наша людина серйозно поранена. Рана загноїлася.
Літній чоловік нехотя знизав плечима і продовжував їсти. Через хвилину Клод відважився покласти на стіл руки. Лікар підвів на нього очі ще раз.
— Може, ви дасте мені доїсти?
Клод завагався. "Дати йому пару ляпасів?" — подумав. Але ж це був єдиний лікар-європеєць. Він сів за сусідній столик — якраз між чоловіком і дверима.
Нарешті лікар підвівся.
— Де ви його поклали? — А голос та обличчя промовляли: "Яку ви ще зробили дурницю?"
— В бунгало.
— Ходімо.
Вони йшли під нещадно спекотним сонцем, від якого ніде не сховатися…
Англієць зайшов у кімнату, сів на ліжку й розкрив свій ніж, аби розрізати холошу штанів, але нога вже так розпухла, що Перкен сам розрізав. Лікар безжально різав тканину з другого боку, проте, мацаючи, його пальці рухалися зовсім інакше — по-делікатному. Велика зморшкувата чорна рана, здавалось, не має нічого спільного зі страшенно розпухлим червоним коліном.
— Ви не можете зігнути ногу, так?
— Ні.
— Стріла з арбалета?
— Ні, я впав на бойову стрілу.
— Скільки минуло часу?
— П'ять днів.
— Кепсько…
— Стієнги ніколи не змащують вістря отрутою.
— Якби вістря мало отруту, ви померли б за годину. Але людина сама себе заражає. Для цього тубільці й придумали їх.
— Я намастив йодом… щоправда, не зразу…
— Для такої глибокої рани це все одно нічого не дало б.
Він делікатно мацав набрякле коліно.
— Затвердіння… Колінна чашечка рухається… Дайте термометр — тридцять вісім і вісім… Увечері температура, звичайно, підвищується. Ви майже нічого не їсте?
— Ні.
— Аж від стієнгів!..
Він знову знизав плечима, ніби замислився, потім, знову глянувши на Перкена, злісно запитав:
— Ви не можете триматися спокійно?
Перкен питально глянув на його бліде обличчя.
— Коли опіоман каже мені про спокій, то я завжди кажу йому прилягти. Якщо прийшла пора потягти люльку, йдіть закуріть і приходьте знову. Так буде краще.
— Я вас не питав…
— Ви чули про Перкена?
— Ну то й що?
— Це я. Так що майте це на увазі.
— Подумати, людина ще може мати спокій…
Він знову нагнувся над раною, розмірковуючи над чимось. "Дурниця, — пробурмотів він. — Дурниця…" Ледь помітна гидлива посмішка заграла на його опущених у кутках вустах. Зникнувши, посмішка з'явилася знову.
— Ви справді Перкен?
— Ні, я перський шах!
— Ви, мабуть, гадаєте, що робите в цій країні надзвичайно велику справу і замість того, щоб спокійно сидіти на одному місці, вештаєтесь, де треба й не треба.
— Чи ж я вас питаю, що мені краще робити?
Посмішка знову зникла.
— Отже, пане Перкен, слухайте уважно. У вас гнійний артрит. Не далі як за п'ятнадцять днів ви здохнете, мов худобина. І тут нічим не зарадиш. Ви розумієте? Нічим.
Першою думкою Перкена було відлупцювати його, але в голосі лікаря скорше відчувався жаль, аніж ворожість, тому він навіть не ворухнувся. Перкен, однак, відчув у ньому нехіть старого наркомана до активної діяльності…
— Треба, певно, пошукати серйознішого лікаря, — обізвався Клод.
— Ви не вірите мені?
Перкен замислився, потім проказав:
— Я ще не бачив його, а вже відчував, що буде саме так. Між смертю і мною існує давній зв'язок…
— Не розказуйте байок!
— …А собі я вірю.
— Ви маєте рацію, бо вам більш нічого не залишається. Нічого. Закуріть собі — і ви матимете спокій, і ні про що не будете думати. Опіум якраз дуже доречний… Коли біль стане особливо нестерпним, зробіть собі укол… Я вам дам шприц. Ви не наркоман?