IV
Перкен стояв перед меойцями. Вождь, не спускаючи з нього очей з тремтливими повіками, які нагадували крильця метелика, стежив за кожним його рухом. Права рука Перкена, готова вистрелити, продовжувала стискати маленький браунінг; якийсь рефлекс примушував його тримати руку в кишені, ніби вона зменшувала вагу пораненої ноги. Він простягнув ліву руку до провідника, що стояв біля вождя. Той виставив навпроти цієї руки свою криву шаблю, хоча розумів, що жест був мирний; шабля майже торкнулася руки, з якої зовсім нечутно скапувала кров, потім опустилася знову.
— Чи знаєте ви, що цей чоловік коштує сто глечиків?! — гукнув Перкен.
Провідник не перекладав. Безпомічність приголомшила Перкена. Йому хотілося схопити цю тварюку за шию, добре трусонути і таки змусити заговорити!
— Та перекладай же!
Утягнувши голову в плечі, провідник розглядав його так, ніби цих слів боявся більше, ніж битви. Перкен здогадався, що провідник не зрозумів, бо він надто швидко вимовив ці слова.
Намагаючись говорити повільно, він повторив:
— Скажи вождеві…
Перкен чітко вимовляв слова, однак його дратувало прискорене дихання, котре карбувало склади. Він упився поглядом в очі провідникові, проте, почуваючи себе незручно під поглядом тубільця, спробував передбачити ситуацію. Меоєць злегка нагнувся до плеча вождя — збирався, мабуть, перекладати.
— …Сліпий білий чоловік коштує…
Чи розумів він, що зараз вирішується його, Перкенова, доля? Його життя враз зупинилося перед цими вкритими екземою ногами, перед огидною і закривавленою пов'язкою на стегнах, перед цими людьми, які, подібно до звірів у джунглях, здатні лише на пастки та хитрощі. Він цілковито залежав од цієї істоти, від її прихованих думок. В її голові зараз щось тяжко ворушилось, ніби личинки, які повилазили з яєчок, відкладених мухою в мозку. У нього ще ніколи не було такого величезного бажання вбити когось.
— …Коштує більше ста глечиків…
Нарешті той переклав! Старий вождь навіть
не ворухнувся. Всі завмерли, здавалось, одна ніч не стоїть на місці, а здіймається десь у небо. Як
і під час ранкового ритуалу, життя цього шматка землі, відрізаного від навколишнього світу, зосередилось у мовчазній темряві навколо вождя. Крик жодного звіра не чувся тут — все обступили зелені шати, які, здавалось, простягалися від цього напруженого спокою аж до краю землі. Дарма Перкен сподівався вловити хоч якийсь жест. Вождь підійшов до перекладача і щось сказав — той одразу переклав:
— Більше ста?
— Так, більше.
Без упину щось жуючи, як кролик, вождь міркував. Він підняв голову, бо до них долинув крик:
— Перкене!
Не бачачи товариша, Клод почав гукати. За кілька хвилин настане ніч, і якщо вони не використають свій останній шанс — не домовляться про обмін, їх чекає кінець…
— Ходи сюди! — щосили гукнув Перкен. Вождь, не перестаючи рухати яснами, підозріло дивився на нього серед знову запалої загрозливої тиші.
— Я покличу його, — сказав Перкен перекладачеві.
— Але без зброї! — наказав вождь.
— Візьми лише малий браунінг! — гукнув Перкен по-французькому.
Боротьба тривала.
У сірих сутінках, де губився людський голос, з'явилось світле коло — то Клод засвітив свій електричний ліхтар. Сам він був непомітний і ступав нечутно, тільки коло, роблячи зигзаги, поволі наближалось, тільки кров глухо стугоніла у скронях Перкена. Коло повільно пливло над стежкою, але раптом піднялося догори й на якусь мить вихопило з темряви білі зуби та нахилені до Перкена тулуби, потім знову опустилося вниз.
Перкена мучив біль, і він не без труднощів сів на землю — сіпати стало рідше. Ліхтар був уже зовсім близько. Ступаючи по листі, Клод підійшов до Перкена, — той лежав, простягнувши ноги. Перед очима — лише темна маса джунглів, у якій розчинялося все довкола, і лінія списів. Слова долинали до нього, мов звуки приглушеної розмови.
— Ти поранений? — запитав Клод.
— Ні. Вірніше, так, але не дуже серйозно. Сядь біля мене і погаси ліхтар.
Меойці готували велике багаття.
Перкен коротко розповів про все.
— Ти запропонував більше ста глечиків… А скільки є воїнів?
— Сотня або дві.
— Вони щось говорять… Як ти гадаєш, що вони кажуть?
Слова й справді долинали до них, але стали гортаннішими. З-поміж усіх виділялося два голоси — один належав вождеві.
— На мою думку, це розмовляють вождь і хазяїн Грабо.
— Кого захищає вождь? Ціле село?
— Звичайно.
— А якщо запропонувати глечик для кожного воїна і п'ять або десять для всього села?
Перкен, не задумуючись, сказав це перекладачеві. Щойно той переклав, як у темряві почувся жахливий гомін: кожен починав розмовляти спокійно, а потім торохтів, мов навіжений. На тлі всіяного зірками неба хиталися списи. Але ось зорі стали невидимі — зашипівши, спалахнуло полум'я вогнища. Воно здійнялося високо догори і вихопило з темряви голови перших рядів, — віддалені постаті поглинала темрява. Майже всі воїни були тут. Вони мало не збожеволіли від почутого, бо зовсім несподівано білі вислизнули з їхніх рук. Кожен чимраз голосніше щось балакав до самого себе і навіть хитав головою, хоча руки й залишалися непорушними. Час од часу вогонь, розгоряючись, приглушував їхню мову і ніби карбував обличчя старих селян із застиглими поглядами, фарбуючи їх у червоний колір. Базікання чулося лише скраю живого кола, бо всередині панувала тиша; старі воїни з довгими, як у мавп, руками посідали навпочіпки довкола вождя і по черзі щось говорили. Занепокоєний Клод пильно слідкував за їхніми обличчями, намагаючись хоч щось зрозуміти, але вони були такими ж загадковими, як і мова, якою вони розмовляли.
Перекладач підійшов до Перкена.
— Один із вас піде, інший чекатиме його повернення…
— Ні.
— Один може померти по дорозі — тоді не вийде обміну, — додав Клод.
Меоєць повернувся до своїх, зачепивши поранену ногу Перкена, який мало не закричав…
І знову безконечні розмови.
— У крайньому випадку… — почав Клод.
— Ні, я знаю тубільців: якщо вони так вирішили, то старійшини все одно не підуть проти волі села. Зараз головне — виграти час, а вдень я придумаю ще щось…
Раптом белькотіння припинилося. Всі дивилися на гурт старців. Як тільки голови воїнів поверталися в їхній бік, вони замовкали.