Дюпуар'є поставив біля ліжка накритий білою серветкою столик, на ньому два свічники і між ними розп'яття. Поряд, на срібній таці, лежало кілька жмутків вати. Витягши із свічника свічку, отець Данн уклав її в руку Уайл-дові. Тремтячі пальці не могли її втримати, кілька крапель воску впали на ковдру, але Дюпуар'є, схилившись над хворим, підхопив свічку і не дав їй випасти. Священик прочитав символ віри згідно з буллою Пія IV, а Росе, стоячи навколішки, тримав Оскарову руку на Євангелії. Скінчивши, отець Данн хвилину прислухався, ніби чекаючи відповіді. Росе, не зводячи очей з друга, сказав:
— І нехай мені Бог помагає.
— Misereatur tui omnipotens Deus, et dimissis pecatis tuis perducat te ad vitam aeternam. Amen2.
В Оскарових очах з'явилася цілком свідома цікавість, руки з'єднались і пальці переплелися як для молитви. Після читання "Індульгенції" священик відпустив йому гріхи і перехрестив. Хворий глибоко зітхнув, але обличчя його раптом застигло, рот різко зімкнувся. Всі відійшли від ліжка, пропустивши до нього доглядальницю.
Причастя він не міг прийняти. Коли хворий заспокоївся, отець Данн приклав до його губів розп'яття, окропив його святою водою, вселяючи надію псалма, який проголошував, що стане він біліший від снігу. Нарешті, прочитавши молитви, чернець відкрив посудину з миром і, занурюючи в неї великий палець, помастив очі, вуха, ніздрі, вуста, долоні, ступні, аби простилися йому гріхи, які він учинив усіма п'ятьма відчуттями. Після чого, шепочучи молитву, обтер пальці об вату, кивнув її у вогонь каміна і обмив руки у воді, в яку Дюпуар'є всипав дрібку солі.
Священик пішов, і знову настала тиша, наповнена ледь чутними, обережними шерехами. Оскар зібрав рештки свідомості під прикритими повіками. Коли ж знову розплющив очі, почалося повільне відплиття від берега. Обклеєні жовтими шпалерами стіни віддалялися, ніби земля, меблі й люди ставали дедалі менші, застилалися туманом. Раптом в очах у нього потьмарилось, ніби загойдався під ним корабель, від смертного холоду пробігло тремтіння, і в останню мить самосвідомості він відчув себе в чиїхось обіймах, які піднімали його вгору, несли.
Найняли другу доглядальницю, бо одна не могла впоратись. Росе і Тернер пробули ніч в "Ельзаському готелі", на горішньому поверсі, їх кілька разів викликали, побоюючись, що настає смерть. Під ранок хворий почав хрипіти. Очі не реагували на світло. З рота текли кров і піна. Близько полудня хрипіння посилилось, воно скидалося на скрип іржавої корби. Росе узяв Уайлда за руку й відчув, що пульс слабшає. Зненацька дихання стихло, груди піднялися в глибокому зітханні, і тіло випросталось — Уайлд помер. Була за десять хвилин друга година, ЗО листопада 1900 року.
Через годину, коли покійника обмили і одягли, а постіль спалили, Тернер, Росе і власник готелю вирушили в мерію, залишивши біля смертного ложа пані Дюпуар'є.
Всю решту дня зайняла безплідна біганина по установах, які не бажали визнати цю смерть під чужим іменем. Росе, бачачи, що ототожнення Оскаpa Уайлда із Себастьяном Мельмотом не під силу французькій бюрократії, звернувся по допомогу в англійське посольство.
Вранці наступного дня з'явився "лікар померлих". Він заперечив медичні висновки доктора Такера, став випитувати, чи не було тут самовбивства чи отруєння, і, почувши про чуже ім'я, розкричався, що відішле тіло в морг. Уласкавлений сніданком і гонораром, він усе-таки підписав дозвіл на похорон. Росе тим часом зумів зібрати і сховати всі листи й рукописи, до найменшого клаптика паперу.
Привели двох черниць-францисканок, щоб вони сиділи при покійникові. Одна з них поклала йому на груди медальйон із зображенням св. Франциска і наділа на шию ладанку. Руки його лежали на розп'ятті. Серед свічок і квітів обличчя Уайлда виглядало умиротвореним, лише в кутиках рота темніли цяточки запеченої крові. Після короткого повідомлення в газетах з'явилося кілька паризьких літераторів, дві дами у вуалях і безліч англійців, що записалися в книгу під чужими іменами.
Росе цілий день бігав по церквах, похоронних закладах, квіткових крамницях, побував у ратуші з приводу кладовища. Перед ним розгорнули карти кладовищ — Пер-Лашезького, Монмартрського, Монпарнаського, показуючи пальцем вільні місця по сусідству із знаменитими могилами. Ціни були дуже високі, не менш дорогим було кладовище Пассі, а купуючи місце на кладовищі Бельвіль, треба було платити за гарний краєвид, який відкривався з найвищої точки Парижа.
— У такому разі доведеться нам податися далеко за місто,— сказав чиновник і показав план кладовища в Баньє, в далекому передмісті за Монру-жем. Росе купив ділянку завдовжки два метри і завширшки півметра на термін п'ятдесят років. У готелі він застав каменярів, фахівців з бальзамування, із знімання посмертних масок. Він усіх спровадив, дав умовити себе тільки на те, щоб останки не засипали негашеним вапном,— на випадок ексгумації, якщо коли-небудь пощастить перенести тіло на інше кладовище.
Лорд Дуглас приїхав наступного дня, у неділю, коли труна була вже закрита.
У понеділок, 3 грудня, погода стояла дощова. Біля готелю зібрався невеликий гурт людей — стали лічити й нарахували п'ятдесят шість чоловік. Провід рушив о дев'ятій годині. Першим ішов за катафалком лорд Альфред Дуглас, тримаючи в руці пов'язаний крепом циліндр. Декотрі думали, нібито це син померлого. На окремому повозі везли двадцять чотири вінки, кілька було без зазначення, від кого. В масі живих і штучних квітів вирізнявся лавровий вінок від Росса, над ним розгойдувалися підвіски вінка Дюпу-ар'є, і вітер раз у раз розгортав велику широку стрічку з написом "А топ ІосаШге"1.
Процесія зупинилася в кінці рю Бонапарт, труну внесли в церкву Сен-Жермен-де-Пре. Один з вікаріїв відслужив заупокійну відправу в притворі за головним вівтарем, поряд з гробницею Джеймса Дугласа. Воротар нерву-вався, трусив в'язкою ключів, просив ощадити свічки. Його голосний шепіт заглушував читання молитов біля вівтаря. Було темно, лице Рафаелевого "Архангела" ледве можна було розрізнити. Після Відправи отець Данн прочитав заупокійну молитву, хор заспівав "Dies ігае"2.