Здавалося, так легко зібрати воєдино усмішки моря, зітхання вітру, сонця і хмари молодої, радісної душі — вірші просто трепетали на губах. Він був як ніколи певен, що досить буде одного вечора тиші, аби пером вишикувати слова у хвацький стрій, і поки що взявся писати комедію. Дія відбувалася в сільському замку з бастіонами часів Тюдорів, з павільйонами в стилі королеви Анни, із стрільчастими вікнами і ветхими вежками — одному з тих, які він бачив у часи, коли ці неприступні фортеці відкривалися перед його переможним таланом. Гаріс був у захваті від кожної сцени, яку йому розповідав Уайлд. Потім виникли задуми біблійних драм, про них він думав ще в Редінгу. "Фараон" скидався на синю тінь на жовтому піску. "Ахав та Ієзавель" біля гаю Ваала слухали прокляття Ілії. Наприкінці зими передбачалося знайти час для новели про Іуду.
Немов у гонитві за великою яскравістю уяви, Оскар наймав екіпаж і їхав до Канн, там він сідав у якій-небудь з прибережних кав'ярень, більше самотній серед чужих людей, ніж у своєму скромному куточку, де його знала кожна дитина. Задивившись на іскристе море, він геть відривався від свого часу.
У колісниці під пурпуровим балдахіном їхав він ось уже кілька днів білою прямою дорогою, яка іноді стрімко здіймалася вгору, і тоді, з висоти, можна було бачити розкидані в долині селища, а коли дорога знову йшла низом, лишалася тільки прохолода садів, що пробігали обабіч. Раби розганяли перед ним юрбу — повози, мули, люди сахалися навсебіч, чулися рипіння, іржання, крики. Потім він пересідав у ноші і за напівзаслоненими фіранками бачив знайомі мармурові споруди Рима, строкатий людський мурашник на Форумі, ясну бронзу покрівель імператорських палаців. На святкуванні Флоралій голі юнаки з позолоченими вустами танцювали на вулицях і накидали йому на шию квіткові гірлянди. Він гомонів з Петронієм у тіні старого мирта, одна гілочка якого лягла на зігнуту руку Діани, що дістає стрілу з сагайдака, і в їхніх бесідах час, який розділяв їх, плинув і зникав, неначе вода, що не знала ні кордонів, ні сторіч. А потім він був вигнанцем з неласки жорстокого, підозріливого володаря на Корсиці, немов молодий Сенека чи красуня Юлія на Пандатарії або на якому-небудь острові Циклад, безнастанно нудьгуючи за Римом.
Раптом задзеленчав дзвінок велосипеда. їхав Джордж Александер, директор театру "Сент-Джеймс". Оскар підвівся зраділий, навіть пройшов кілька кроків по бруківці, хотів його затримати. Проте цей чоловік, який на комедіях Уайлда нажив тисячі фунтів, відвернувся і швидко проїхав мимо.
У Ла-Напулі можна було про все забути. Один за одним ішли дні, мовби ниткою висотуючись із безхмарного неба, чудесні, блакитні, пронизані сонцем.
"Мені тепер дуже невесело,— писав він Жідові,— нічого не одержав з Лондона від мого видавця і сиджу геть без грошей. Бачите, наскільки трагедія мого життя стала огидною. Страждання — можна, навіть необхідно терпіти, але бідність, злигодні — ось що страшне. Це плямує душу..."
Френк Гаріс,. ц^вдочись на нього з вікна своєї кімнати, зроду б не здогадався, що цей чоловік за столом, заставленим фруктами і шампанським, пише про страхи голодного бідняка. А Уайлд у такий спосіб позбувався остраху, який навіювали йому очікувальні погляди Гаріса. Йому здавалося, що Гаріс чекає його нової комедії, як тюремний наглядач — кошика з клоччям. Водночас він старався утвердити своє вбозтво у пам'яті людей, які коли-небудь можуть бути корисними.
По від'їзді Гаріса Оскар переселився до Ніцци. Але там було забагато англійців. Траплялося, що він вислизав бічними дверима кав'ярні, не встигнувши й замовити щось. Він відвідав Сару Бернар, яка приїздила до Ніцци на гастролі, і актриса розіграла розкішну сцену плачу й співчуття до "бідного друга". Поїхав був до Італії, та раптом біля самого кордону повернув назад і, склавши план подорожі до Іспанії, купив квиток до Швейцарії. Туди він подався на запрошення якогось Мелора, знайомого по Ла-Напулі, у якого була вілла в Глані, за годину дороги від Женеви.
Коли він першого ранку визирнув у вікно, тьмяне світло дня осявало краєвид навдивовижу спокійний і майже безбарвний — лише вздовж гірських схилів темніли бурштинові пасма та розквітали золоті троянди між бганок білого покривала Монблану. В долині було озеро, від туману сіре й нерухоме, з густими тінями прибережних сосон. Від цього видовища цілий день для нього укрився поволокою сліз — то була ніби чудом перенесена сюди картина Тернера, що висіла колись у кімнаті Рескіна в Оксфорді.
За обідом гідна похвал була лише люб'язність господаря, вина подавали швейцарські. За тиждень вино зникло, його замінили пивом, яке теж поступово вичерпалось, і коли, під кінець третього тижня, Оскар попросив другу пляшку, Мелор відбувся словами про дорожнечу. Уайлд почав думати про втечу. Він зненавидів Мелора, а з ним і всю Швейцарію. Відсилаючи коре-кту "Ідеального чоловіка", він писав до Лондона: "Швейцарці гидкі: в них немає ні форми, ні кольору, худоба їхня й то виразніша". Коли він від'їздив, Мелор зі слізьми просив його лишитися. Уайлд через Женеву повертався до Парижа.
Маркіз Квінсбері помер. Лорд Альфред одержав свою частку спадщини, яка становила 15 тисяч фунтів. Він з'явився до Парижа з почтом слуг, камердинерів, грумів, єгерів, завів у Шантільї стайню скакових коней, щотижня наймав іншу віллу, розривав підписані контракти — здавалося, Париж йому затісний, протягом однієї доби його бачили в стількох готелях, ресторанах, мюзик-холах, ніби він завів двійників. Оскар брав участь в усій цій метушні — вибирав у крамницях меблі, терпів навіть циганський хор, вірячи, що починає нове життя. Бозі, звичайно ж, призначить йому річну ренту, спершу фунтів двісті або триста, а потім її збільшить, коли одружиться з американською мільйонершею. Поки що Уайлдові перепадали невеликі суми, проте думка про ренту не давала йому спокою, він натякав на це при кожній зручній нагоді, а коли в самого не вистачало сміливості, підсилав друзів поговорити з Альфредом,— врешті Дуглас назвав його "старою хвой-дою" і далі не бажав навіть чути про нього.