Камери відімкнули тільки опівдні. Надворі стояла липнева спека. Під високим муром земля була скопана, і валялося кілька грудочок негашеного вапна. Дев'ять разів протягом години пройшов Уайлд повз це місце. Кілька кроків, і воно вже позаду. І щоразу він бачив — лише він один бачив — усе, як є, аж до жовтого дна ями, залитої асфальтом. Бачив голе тіло, прикрите ядучим вапняним саваном, бачив руки в наручниках, синю набряклу шию і вибалушені очі. І він дивувався, що там не було хреста, який колись стояв поміж двома розбійниками.
Тепер він був ближче до неба, відколи бачив лише малий клаптик над в'язничним подвір'ям, відколи спустився в такі безодні людського життя, з яких опівдні видно зорі. Він справді відчував себе послідущим з послідущих. Кілька місяців тому померла його мати. Дружина змінила прізвище, закон позбавив його дітей. То був страшний удар. Під кінець довгої, заповненої слізьми ночі він упав навколішки:
— Тіло дитини — як тіло Господнє. Я не гідний ні одного, ні другого. Стан його душі був йому незрозумілий. Хвилинами він вірив, що ніщо в
світі не позбавлене сенсу, а надто страждання, і йшов до релігії, та потім вертався назад і з глибоким розчаруванням дивився, як те, що здавалося ласкою, відлітало без сліду. Лишалася тільки тривога. Але тривога не могла надто довго жити в людині зламаній і смертельно змученій. Тривога — це завжди якийсь, хай невеликий, залишок сил і прагнення боротьби. Оскар уже не хотів боротись. Він скорився.
І тоді він знайшов істинний скарб, про який ніколи б не здогадався раніше: покору. Він сховав його в своїй душі, ніби то було насіння нового життя.
Якось у ці дні в'язень, що йшов позаду, прошепотів:
— Мені шкода вас, Оскаре Уайлд, ви повинні страждати більше від нас.
Знадобилося неймовірне зусилля волі, щоб не обернутись на цей несподіваний голос співчуття. Мовчати, одначе, було негарно. І він теж пошепки підповів:
— Ні, друже мій, ми всі страждаємо однаково. Наглядач помітив їхню розмову.
— Це-три-три, це-чотири-вісім, вийти з шеренги.
Допитавши кожного окремо, начальник в'язниці не знав, кого покарати суворіше: кожен признавався, що це він перший порушив мовчання. Врешті обох покарали двома тижнями карцера.
Уайлд вийшов з карцера геть змінений. Він більше не думав про самогубство, бажання смерті полишило його.
Несподівано він дізнався, що хтось думає про нього, хтось, із ким він незнайомий, хтось, для кого він лише істота, яка страждає, і, навіть більше, дізнався, що може відплатити тим же. У простому факті, що дві людські істоти в пориві жалю схилились одна до одної серед усієї цієї недолі, яка здавалася неминучою, можна було почерпнути певність, що не все марне, що є сили, здатні очистити душу світу від жорстокості й злоби. Досі — за винятком тих хвилин, коли слово, жест, вираз обличчя друзів під час побачень з ними показували йому, що ще не всі нитки порвані між ним і життям,— за весь тривалий строк ув'язнення не було жодної години, яка подарувала б йому співчуття. І саме воно виявилося тепер єдиною точкою опори проти розкладу його єства.
Відтоді як він розділив своє страждання з юрбою сірих братів, йому здавалося, ніби душа його поширшала, ніби свіжа сила оживила його уяву. Чи не означало це наближення до Христа, чия уява була стійкою і всепроник-ною, як вогонь? Христос розумів проказу прокаженого, сліпоту сліпого, жорстоку захланність тих, хто живе для насолод, розумів особливе убозтво багатія.
У цей час в Уайлда було кілька книжок. Софокл, Данте, трохи сучасної поезії. Все це він облишив заради Євангелія грецькою мовою, яке прислав йому Росе. Щоранку, скінчивши прибирати камеру та мити посуд, у якому приносили їжу (він пишався, коли вдавалося довести до блиску стерте олово), він читав уривок з Євангелія, десять-дванадцять віршів. Грецька мова повертала незбагненну свіжість слова, яке в проповідях пасторів покрилося пліснявою. Немовби виходиш з тісного, темного будинку в сад, де розквітли лілеї. Він вірив, що Христос говорив грецькою мовою, що він чує справжнє звучання Його слів, і з насолодою думав, що Хармід міг би Його слухати, Сократ міг би з Ним сперечатись і Платон міг би Його зрозуміти. Він дивувався з того, що з дому назаретського теслі вийшла особистість безмежно більша, ніж будь-яка із створених міфом чи легендою, особистість, чиїм призначенням було відкрити світові містичний сенс вина й красу польових лілей, відкрити такими засобами, яких не відали ні в долинах Кіферону, ні на лугах Енни.
Цей шлях, одначе, вів Уайлда не вище, ніж на якийсь приємний пагорб, обсипаний пилком місячного сяйва, овіяний пахощами квітучих долин. Не було жодних ознак того, що тепер він більше, ніж будь-коли, міг сподіватися на допомогу релігії. Віра, яка інших веде до незримого, у нього завжди зупинялася на речах, приступних зорові й доторкові. Чим біднішою ставала дійсність, тим слабшою була його віра — звісно, віра в світ. Його ставлен-.ня до релігії ніколи не сягало більшої глибини, ніж у той час, коли в нього з'явилася думка заснувати братство невіруючих з особливим культом: перед вівтарем, на якому не мала горіти жодна свічка, священик з непогамовним серцем буде правити месу над неосвяченим хлібом і келихом без краплі вина. Ця думка виникла в Редінгу.
Спізнавши покору, осягнувши співчуття і, нарешті, вступивши в спілкування з грецьким текстом Євангелія, яке оживило його зів'ялу вразливість до прекрасного, Оскар Уайлд усе-таки дуже змінився. В його душу ввійшло трохи світла. Новий наглядач галереї С. Мартін, познайомився з ним уже як з людиною, якій не чужа усмішка.
Коли Мартін уперше відчинив двері камери, в'язень стояв спиною до нього. Наглядач сказав "доброго дня", і тоді на нього глянуло обличчя, на якому усмішка перемагала здивування. Важко пояснити, скільки ласкавості можуть умістити ці двоє слів, які на усьому білому світі говорять і на які відповідають з такою байдужістю! Привітання це було таке несподіване, що Уайлд нічого не відповів, лише стояв здивований, пильно дивлячись незнайомцеві в очі. Хвилину вони дивились один на одного, і це було початком їхніх приятельських стосунків.