Король життя

Сторінка 24 з 60

Ян Парандовский

Вони мандрували разом. То були великосвітські подорожі до Парижа, Венеції, Флоренції, Рима, Алжиру, куди завгодно, подорожі ненадовго, ніби лише для того, щоб глянути на улюблений краєвид, помилуватись особливим ефектом освітлення або поласувати незвичайною стравою, яку вміють готувати тільки в цьому місці. Попідруч ходили вони по музеях, палацах, церквах, але, перш ніж Оскар устигав осягнути їхню красу, Бозі нищив її вибухом своїх первісних інстинктів. Більше ніж на два тижні вони ніде не затримувались. Верталися щоразу раптово — через несподівані переміни в примхах Дугласа, який ставав дедалі вимогливішим і нетерплячішим.

Уайлд не міг дозволити собі навіть обережності. Коли одного разу він увійшов до ресторану "Савой" через бічний вхід і сів у віддаленому кутку зали, Бозі цілий день не давав йому спокою.

— Я не хочу, щоб ти заходив через ці двері. Я вимагаю, щоб ти заходив у "Савой" через головний вхід, зі мною. Щоб усі нас бачили, щоб кожен міг сказати: "Ось іде Оскар Уайлд і його міньйон".

Бозі давно перестав бути архангелом Рафаїлом, яким видався Уайлдові при першій зустрічі. В ньому вирувала дика натура його роду, яка віками давала світові недолюдків, злочинців і самовбивць. Поверхова культура не розвинула в ньому поетичності й не підняла його на високий рівень розумового життя. З двох світів — реального, про який не треба говорити, щоб його бачити, і уявного, існування якому дає лише слово,— з двох цих світів для позбавленого уяви Бозі лише перший мав форму і значення. Бозі був байдужий до всього, що не стосувалося їжі, питва, розваг, мюзик-холів, хлопців, яких Уайлд пригощав обідами в окремих кабінетах, розповідаючи їм про палестри і грецьких ефебів. Єдину тему їхніх бесід становило те, що в осяйному колі Платонової "Учти" чи при його погляді на деякі античні статуї могло мати високий чар, могло породити нову версію прекрасної легенди, але стало чимось мерзенним при зіткненні з людьми, які крали Уайлдові листи й вимагали в нього гроші. Дугласові знайомства були безмежно далекі від "осягнення вищої краси через видиму форму".

Навесні 1892 року приїхала Сара Бернар. В театрі "Палас" вона мала грати в "Саломеї". На третю репетицію з'явився чиновник з цензури — виявилося, що п'єса ображає релігію. Лорд-канцлер, якого Уайлд зустрів у клубі, послався на закон, що забороняв ставити в театрі сюжети із Святого Письма.

— У такому разі,— сказав Уайлд,— вам доведеться викреслити половину історії англійської драми.

Сановник знизав плечима. Уайлд спалахнув:

— Далебі, у вашій Англії жити неможливо. Коли-небудь я перепливу через Ла-Манш, щоб більше не вертатись. Прийму французьке громадянство.

— Думаю, це було б для вас найкраще з багатьох міркувань, містере Уайлд.

— Англія є Калібаном дев'ять місяців на рік і Тартюфом — решту три,— ці слова Уайлд вимовив, звертаючись до своїх друзів, проте досить голосно, щоб його міг чути лорд-канцлер.

В одній з паризьких газет він написав, що збирається прийняти французьке громадянство. "Я прийшов до цього рішення після тривалих роздумів. Якщо мені не дають поставити мою п'єсу в Англії, я переїжджаю в країну, яку давно вже люблю". Наїзавтра "Панч" помістив карикатуру — Оскар у вбранні французького рекрута, із ранця в нього стирчить рукопис "Саломеї".

У Лондоні "Саломею" знали тільки з чуток, що доходили з теаІфУ "Палас",— подейкували, що там є обурливі сцени, що в пажі Іродіади [зображено Оскара, а в молодому сирійці — лорда7 Альфреда. Зрештою, і саму французьку мову вважали аморальною.

У лютому наступного року "Саломея" вийшла окремою книжкою у виданні паризької Librairie de L'Art Independent1. Коректуру, на прохання видавця, дивився Марсель Швоб і, відсилаючи її з кількома незначними змінами, написав на берегах: "Нехай ніхто не сміє виправляти безпосередній Уайлдів стиль у дусі стилю Французької академії". Видання являло собою прегарне "кварто", вісімдесят чотири сторінки веленевого паперу з нерозрізаними аркушами, фіалкова оправа, тиснення срібне. Після титульної сторінки присвята: "А mon ami Pierre Louys"2. Віддруковано було ШІСТСОТ примірників.

Бозі одержав книжку в оправі зеленого сап'яну із золотими ненюфара-ми — квітками латаття. Він тут-таки заходився перекладати її англійською мовою. Частину свого рукопису він привіз у Торкі, де вони з Оскаром збиралися пробути кілька тижнів. Виявилося, що Бозі вносить у текст власні домисли, довільно й невдало його змінює. Уайлд зробив йому зауваження. Дуглас спалахнув у гніві.

— Ти марнославний,— кричав він,— марнославний до ідіотизму! Ти вважаєш себе найвизначнішою людиною в світі, а ти просто поганий поет. Це я поет, а не ти.

І пожбурив рукопис до Оскарових ніг.

Коли Бозі сідав в екіпаж, Оскар крикнув з вікна:

— Присягаюся всім, чим хочеш, віднині між нами все кінчено! Кінчено! Дуглас погрозив йому кулаком. А на другий день надіслав телеграму з

Бристоля. Через кілька годин прибув лист. Бозі просив пробачення і питав, чи можна вернутись. Оскарові хотілося поїхати його зустрічати, але він лишився. Все, що він збирався висловити Бозі, всі погордливі й дошкульні слова розвіялись, тільки-но він побачив Альфреда. Удвох повернулися вони до Лондона, а потім Оскар одвіз його в Оксфорд.

"Почуваюся дуже самотнім без тебе,— писав Оскар наступного дня,— до того ж пригнічують грошові клопоти. Як це незатишно — жити в країні, де культ краси й любові вважають злочином. Ненавиджу Англію. Можу її терпіти тільки тому, що в ній живеш ти, my darling boy..."3.

"Віяло леді Віндермір" уже приносило тільки скромні тантьєми з провінційних і зарубіжних театрів. Треба було спішно закінчувати другу комедію. "Не варта уваги жінка" була поставлена 19 квітня 1893 року на сцені "Хеймаркет" — одного з найкращих театрів, і мала ще більший успіх, ніж перша п'єса. її ставили до кінця сезону, а з початком наступного сезону вона знов увійшла в репертуар. У день прем'єри Бозі одержав запонки, виготовлені по малюнку Оскара,— чотири селеніти у вигляді сердець зі срібними, прикрашеними діамантами й рубінами перетинками. Бозі продав їх в Оксфорді, щоб заплатити студентський борг.