Перший нарис, присвячений чудній постаті Вейнрайта, письменника, художника й отруйника, виник нібито після того, як автор задивився на пару рукавичок із зеленої шкіри, гладенької і такої тонкої, що вона майже просвічувала,— їх запровадив у моду цей денді початку XIX століття. Цілі місяці Оскара переслідував образ вузьких рук, немовби обтягнених зміїною шкірою, під якою просвічували синюваті жилки; він бачив, як уночі вони з'являються, щоб улити отруту в склянку, яка стоїть біля ліжка, і як з не меншою легкістю, при мирному світлі лампи, роблять за столом, заваленим книжками, витончені шкіци дитячих голівок або шикують слова в ряди довгих, відшліфованих періодів. Не без глибокого хвилювання написав він тоді: "Легко уявити собі сильну особистість, яку формує гріх". І, як завжди, він мав на увазі самого себе.
"Портрет містера В. X." був навіяний ретельним читанням Шекспіра. "Сонети" належали до улюблених Оскарових книжок. Будь-якої хвилини він міг цитувати^ напам'ять десятки цих чудових, насичених прихованим змістом віршів. Його вабила їхня таємниця, остаточно затемнена сотнями брошур, трактатів, учених праць, що намагались її пояснити. Яка насолода опинитись у цьому чарівному домі слів, ключ до якого, навіки похований, лежить на дні трьох віків!
Тоді була досить поширена думка, що "Сонети" адресовано лорду Вілья-му Герберту. Оскар знову висунув давно відкинуту теорію, ніби їхнім героєм є молодий актор Вільям Х'юз, чий образ сповнений витонченості й поетичності і для якого Шекспір створював свої найчарівніші жіночі ролі. Адже в його часи жіночі ролі грали юнаки. Своє есе Оскар написав у формі невимушеного оповідання про хвилюючу загибель Сіріла Грейма, який гине за віру в "теорію Х'юза", зробивши в такий спосіб доступнішими важкі вчені міркування, й наповнив його тишею бібліотек у старих багатих дворянських домах. "Фортнайтлі ревю" повернув рукопис авторові, не бажаючи публікувати речі, де йшлося про Шекспірову любов до юнаків. Надрукував його "Блеквудс мегезін", і багато тижнів не припинялися пересуди в салонах, у клубах, в пресі. Уайлдів твір сприйняли як особисте признання.
В жоден період свого життя Уайлд не працював так, як у 1890-у і 1891 роках. Успіх у товаристві й популярність були досить великі, щоб підтримувати його весь час у розумовому напруженні, ніби під постійним магнетичним струмом, але водночас не перевищували іще певної міри і залишали йому чимало часу, щоб він міг прислухатися до своїх думок. За винятком юнацьких віршів, що значною мірою виникли в оксфордській самотності, Оскарова творчість завжди здійснювалась далеко від його кабінету і письмового столу. Живе слово завжди було у нього матір'ю думки. А товариство — тим, чим буває кремінь для заліза, що викрешує іскри. Він мислив, зіткнувшись із розумом іншого, мислив, коли говорив, і створена на ходу відповідь найчастіше бувала тією чудесною загадковою випадковістю, яка в хвилину створення вірша підказує риму, пробуджує несподівані асоціації. Один вечір, пробутий у товаристві людей уважних і небагатослівних, одна зустріч з кимось, хто вмів слухати й питати, звичайна прогулянка по парку, де між двома привітаннями обмінюються кількома фразами про погоду, про нову тростинку, про краєвид, про мелодію, яку грає оркестр, давали йому більше, ніж він зумів би нашептати сам собі протягом безконечних годин за Кар-лейлевим столом. Те, що лишалося зробити, залежало вже тільки від уміння записувати. Звісно, це "тільки" містило в собі безмір творчих утіх і мук. У ті роки Уайлд ішов на них з величезною радістю.
Казки другого циклу, виданого окремою книгою під назвою "Гранатовий будиночок", він розповідав не раз і на різні способи, перш ніж знайшов цю форму, де злито лагідну Андерсенову фантазію і Флоберову точність, що утворюють особливий сплав. Снігова Королева брала шлюб із святим Юліаном Милостивим, весільним подарунком від Уайлда були: невичерпна скринька з коштовностями і довгі ряди гобеленів, на яких його ритмічна проза виткала картини природи і радісні пасторалі. Книжка вийшла невеликим тиражем, критика її загалом обійшла мовчанням, не здогадуючись про її справжню цінність і гадки не маючи, що вона стане джерелом стількох наслідувань.
Цієї пори Оскар часто заглядав до італійського ресторанчика у кварталі Сохо, де за кілька шилінгів подавали непоганий обід з пляшкою к'янті чи барбері. Його супроводив Роберт Росс, чия невелика постать ліпилася до Уайлда, мов коротка опівденна тінь. Кілька місяців тому Уайлд підібрав Росса разом з його ціпочком і рукавичками на диванчику в приймальні редакції "Сатердей ревю". Росе сидів, сумирно підібгавши ноги, і чекав, поки його викличе редактор містер Полок; видно було, що він стискає в кишені рукопис. Оскар вивів його звідти, як Сократ Федра, вислухав зміст роману, що його Росе розповів йому дорогою, і зав'язалася дружба — з боку Уайлда великодушна, доброзичлива і вдячна, з боку Росса покірлива, віддана, непохитна. Одного разу Росе запізнився на обід, про який вони умовились.
— Мені треба було зайти до редакції,— сказав він. — Довго чекав там. Потім сів у омнібус, а він, ти знаєш, робить велике коло. У мене навіть ще є квиток.
Оскар налив собі келишок вина, випив, засміявся.
— Дорогий Роббі, я так тебе люблю, що ставлюся до тебе з найвищою довірою,— вірю твоїм словам. Зваж, я винагороджую тебе не по заслугах. Те, що ти говориш, дуже схоже на правду, але найшвидше — це звичайнісіньке спотворення фактів, які нічого не важать. Та ще цей квиток! Ти посилаєшся на свідоцтва, докази, ніби ти газетяр або політик. Ти не вмієш брехати. Твої вуста не вміють брехати. Вони надто прямі. Ти б постарався бодай трохи кривити верхню губу. Ми повинні зайнятися відродженням брехні як мистецтва, майстерності і насолоди.
Робертові гра припала до смаку. Очікуючи, поки подадуть рибу, Оскар говорив про вічну брехню мистецтва, а Росе задумливо мовчав. Того дня він читав Мюссе.
— А знаєш, Оскаре, у нього Фортуніо вигукує: "Який сьогодні невдалий захід сонця! Глянь на цю долину, на чотири-п'ять жалюгідних хмарин, що видираються на ту гору. Та я такі пейзажі малював на обгортках моїх шкільних книжок, коли мені було років дванадцять".