У Лондоні на Олд-Бонд-стріт чи на Ріджент-стріт, у Парижі на рю-де-ла-Пе Оскар годинами розглядав вітрини ювелірів, і таке сильне було його прагнення, що йшов він завжди з відчуттям здобутого багатства. Про коштовності він писав і говорив так, ніби перед очима в нього стояли повні самоцвітів скрині. У своїй уяві він володів скарбницею, яка містила такі речі, що їх не знайдеш у ювелірів,— сапфіри, котрі були колись очима статуй, рубіни з амулетів з отрутою, перлини з кубка Клеопатри, діаманти з мечів хрестоносців. Хоч би куди він приїздив,— в Англії, в Італії, в Греції, у Франції,— він не проминав жодної скарбниці, якщо сподівався побачити там золототкані ризи, раки, вінці, берла, персні з печатками — магічні обладунки сили й слави, в яких багато віків билися в ім'я Бога або людей. Він добирався навіть до приватних зібрань, заводив знайомство з власниками невеликих колекцій чи з торговцями старовиною, які зберігали в далеко захованих скриньках, у закапелках заґратованих комірчин пригорщу потемнілих коштовностей, і поступово придбав багатства незліченні, непідвладні часу і знищенню. Ними він розпоряджався не криючись, але захоплено розсипаючи їх в усіх своїх віршах, ділячись у бесідах. Він не міг без хвилювання доторкнутися до крупинки золота, до коштовного каменя — під своїми пальцями він зразу ніби відчував струмінь людської крові, яка колись на них проливалася. Адже ці німі, блискучі речі могли мати свою історію,— славну, дивовижну, трагічну. Мандри коштовностей такі ж невідомі, як мандри морських хвиль. Адже в непоказному перловому кольє могли опинитися перлини з герцогського капелюха Карла Сміливого, а в брошці на чиїхось грудях — Неронів смарагд, бозна-коли знайдений і передаваний з покоління в покоління тими ж безіменними руками, що добувають самоцвіти із землі, з моря, із старих могил, з руїн,— одне слово, з постійно відкритих долонь випадку.
Особливо сильного враження зазнав Оскар, несподівано наткнувшись на подібні почуття в купленій ним книжці. Це була новинка, викладена широким жовтим віялом у вікні книгарні на вулиці Гренель. Ж.-К. Гюїс-манс: "A rebours"1. В Оскара так і стояв перед очима привид живої черепахи з панцирем із золота й коштовних каменів, блискотливий, похмурий образ, який виник зненацька, ніби вирізаний його ножиком із цих сторінок, що пахнуть іще свіжою друкарською фарбою. А коли на 145-й сторінці він побачив зустріч двох молодих людей, потім почув їхній сміх, мовчазну згоду в їхніх поглядах — потроєні удари його серця завершували кожен із сорока чотирьох рядків, які розповідали історію їхньої дружби. Всіма почуттями своїми Оскар всотував цю книжку, в якій були гімни всім почуттям. Читав її до пізньої ночі, геть одурманений.
"То була найдивовижніша книга, яку він будь-коли читав. Йому здавалося, ніби всі гріхи світу в розкішних шатах проходять перед ним німою вервечкою під тихі звуки флейт. Образи його невиразних снів постали зненацька, як ява. Душа його до останку зливалася з душею молодого парижанина, який у XIX столітті намагається пережити всі пристрасті й способи мислення всіх епох, крім своєї власної, і поєднати в собі різні настрої, пережиті світовим духом. Його так само вабило своєю штучністю те добровільне самозречення, яке люди нерозумно називали цнотою, як і ті природні пориви до бунту, який розумні люди й досі називають гріхом. Стиль, яким це було написано, являв собою той розіскрений самоцвітами, живий і темний водночас, повний жаргонних слів і архаїзмів, технічних термінів і вишуканих перифраз стиль, який вирізняє творіння кількох найвитонченіших митців французької школи символістів. Були там метафори, химерні, як орхідеї, і таких же ніжних барв. Життя відчуттів описувалось у термінах містичної філософії. Часом важко було встановити, читаєш ти повість про екстази середньовічного святого чи хворобливу оповідь сучасного грішника. То була книжка ядуча. Від її сторінок ніби йшов важкий запах кадила — вона стомлювала розум. Сама інтонація фраз, вишукана монотонність їхньої мелодики, складні рефрени й майстерні повтори викликали в нього мрійливий стан у міру того, як він переходив від одного розділу до іншого".
Перше враження було таке сильне, що відродилось у всій своїй свіжості, коли Уайлд через сім років у цих словах відтворив його в "Доріані Греї". Гюїсманс вразив його, як буря. Він висловив усе те, про що Оскар давно думав, до того ж так, як хотілося б висловити свої думки самому Оскарові. Виходить, чарівний світ, де панують наші п'ять чуттів, уже створений, і він, Оскар, відкрив його під жовтою обкладинкою книжки, яка випадково потрапила йому до рук. Знайшовся голос, достатньо сильний і вільний, щоб прославити неспокій пальців, які шукають холодного доторку коштовностей, і примхи очей, які бажають нової гармонії барв, і спрагу запахів, яку можна втамувати лише гамою пахощів,— знайшлася людина, яка з тією ж безліччю майстерних слів вишукувала незвичайну насолоду гурмана і особливі красоти літератури або мистецтва. То було нове втілення винахідливого розуму римських імператорів, зайнятого важким мистецтвом життя, цілком заглибленого в турботи витонченої вразливості. Під впливом цієї книжки в Оскара з'явилася зваблива мета життя: додати нові сторінки, написані власним досвідом, інстинктами здорового організму, закарбувати на величезних просторах те, що хворобливий Дез Ессент складав у смутній тиші свого самотнього дому. І, як завжди в подібні хвилини, йому пригадалися слова Флоберової Химери, слова, що їх він ніколи не міг вимовити без трепету,— бурхливий рефрен його юності. Він скандував їх, він співав їх: "Я шукаю запахів нових, квітів розквітлих, насолод незнаних".
Але, роздумуючи над фінансовим боком такої книжки, Оскар швидко усвідомив, що у Деза Ессента для здійснення його примх були кошти, а йому їх якраз і не вистачало. Поемами, де один рядок вартий дня праці, не наживеш багатства. Навіть не ясно було, чи знайде собі видавця "Сфінкс". "Я збираюсь видати його в трьох примірниках,— шепотів Оскар друзям, ніби довіряючи інтимну таємницю. — Один буде для мене, другий — для Британського музею, третій — для неба. Щодо Британського музею у мене є деякі сумніви".