Крив
— Ти щось зрозуміла? — помовчавши, спитав Гаврик.
— Слабенько, — зізналась приголомшена дракониця. — Я відчуваю тільки одне: Понтій казав правду, сьогодні ми спати не будемо.
— Мабуть, нам не обійтися без пояснень того лепрехуна. Поклади-но до мого наплічника мисливських ковбасок…
Шмигун
Замок чорною горою височів над цілим Містом. Він був окрасою і… більмом. Більшість міщуків із острахом і ненавистю дивилися в бік неприступного замку, захоплювалися його величчю й здригалися від його понурості. Замок ніби випромінював холод і зло. Пригноблені мешканці міста багато б віддали за те, щоб цей камінний велет перетворився на порох, забравши з собою в небуття й свого господаря. Але ж… замок, ніби недремний вартовий Наритової влади, нависав над Містом.
Навколо гранітних мурів ще з давніх часів було вирито рів. Ніхто не знав напевне, чи мав той рів дно, чи ж пронизував страхітливим кільцем усю Землю. Приблизно на півкілометровій глибині виднівся густезний сірий туман, а що було під ним — важко й уявити.
Замок Нарита дірявив небо п’ятьма високими вежами: Ближньою, Дальньою, Місячною, Чорною та Карликовою.
Потрапити до замку можна було лише через єдину браму. До неї з одного боку рову на інший було перекинуто міст, який у разі потреби навіть на ніч піднімали вартові тролі. Ще був повітряний шлях. Та навіть перелетівши рів на крилах, ніхто не ввійшов би до Наритової фортеці, якщо тролі не відчинили б ворота.
Зараз Місто занурилося в духмяну травневу ніч, пропахлу цвітінням яблунь та сповнену гудіння хрущів, що летіли на одиноке сяйво вікна Місячної вежі замку.
Ця башта називалася Місячною, бо над її верхівкою висів місяць — завжди, у будь-яку пору року. Нічне світило було наче прикуте до неї невидимим міцним ланцюгом.
Кімнатка була чи не єдиним острівцем світла на все Місто. Але те світло не віщувало нічого доброго. Принаймні для Шмигуна.
Лепрехун стояв на кам’яній долівці зі зв’язаними руками та з кляпом у роті. Поруч стояли песиголовці Білка й Стрілка. Перед ним, на троні, трохи меншому за той, що так дратував Джульєтту, сидів Нарит. За троном ховався його блазень — люд Геліус.
— Я запитую тебе втретє й востаннє! — верещав чарівник. — Де ти подів клятого зошита, старий крутію?! Я не для того шукав тебе триста років, щоб ти мені тут удавав німого!
Шмигун стояв, не підводячи на мага очей.
— Будеш мовчати?! Що ж, зараз ти пошкодуєш, що колись з’явився на світ. Тобі вилізуть боком оті спогади немічного буки!
— Ваша Темносте, — визирнув з-за трону блазень, — я, звичайно, не гідний втручатися, але він не буде говорити.
— Не буде?! Та як ти посмів? Чи ти хочеш разом із цим, — він показав на лепрехуна, — скуштувати моєї магії?
— Ні, Повелителю, — зігнувся в поклоні Геліус, — просто в нього в роті кляп.
— Кляп? — гмикнув Білка. — То ти ще й хитруєш, паскудо? Ану, витягуй з рота те дрантя! Напхав повну пельку ганчір’я й думав, що Повелитель не помітить?
Лепрехун і не поворухнувся.
— Чого стоїш? — гримнув Стрілка.
— У нього ж зв’язані руки, — знову втрутився люд.
— Розв’яжіть йому руки й витягніть з рота кляп, телепні! — сердито наказав Нарит.
Песиголовці миттєво виконали наказ.
— То де ти подів те, що тобі передав Крив? — знову почав допит чаклун. — І не намагайся викручуватись, я знаю точно, що то був ти.
— Я не розумію, про що ви говорите, — відповів Шмигун.
Звичайно, він добре знав, що має на увазі Нарит. Мова йшла про щоденник, який він отримав від короля буків триста років тому і який беріг стільки часу, щоб передати в руки адресату Крива. Шмигун сподівався, що не помилився і що зошит повинен був отримати саме той бука в кав'ярні. Принаймні щоденник сам відчув свого адресата, позеленівши в його присутності. Сталося так, як казав про це Крив, і Шмигун не міг собі ні в чому дорікнути. Він виконав обіцянку. Але тепер, потрапивши до рук Нарита, мусить відповідати або загинути.
— Якщо ти скажеш, де подів зошита, я можу тобі віддячити, — вирішив схитрувати лихий чаклун. — Хочеш, я подарую тобі взуттєве ательє? Ти ж любиш ремонтувати черевики. Або дам тобі грошей. Уявляєш, цілу купу грошей, яку можна стерегти від усього світу? Лепрехуни ж люблять закопувати гроші та стерегти їх?
— А скільки грошей? — підняв голову Шмигун.
Він і хотів би прийняти принадні пропозиції Нарита, але ж знав, що той обов’язково його одурить і все одно покарає або й стратить. Лепрехун і бажав би мати ательє чи крамницю, але ж не ціною зради.
Шмигун удавав зацікавленість лише для того, щоб потягти час. "Може, — думав він, — той бука зрозуміє, що вдома зі щоденником Крива перебувати небезпечно, і втече подалі".
— Багато, багато грошей, — запевняв чарівник, — цілу скриню. Ні… — Наритові стало аж страшно від своєї щедрості, — це тобі буде забагато. Так ти мене з торбою по світу пустиш. Півскрині буде якраз… Це ще краще, ніж ціла. У неповну скриню завжди можна покласти ще трохи грошеняток.
— Я мушу подумати, — сказав Шмигун.
— Даю тобі хвилину, але потім — або кажи, або начувайся, — просичав Нарит.
Запала мовчанка. Тишу порушувало лише тріскотіння смолоскипів, що висіли на стінах, та ще вперті хрущі, що раз по раз втаранювалися в шибку.
Хвилина спливала, і Нарит почав нетерпляче соватися на троні. В шибку втелющився, мабуть, величенький хрущ, бо вона аж задзвеніла.
Шмигун мимохіть глянув на вікно. Справді, "хрущ" виявився чималим — розміром з буку.
Сидів він на іншому "хрущеві" — розміром з драконицю — і активно жестикулював лепрехунові. "Не може бути! — промайнуло в Шмигуновій голові. — Це ж ті самі — з кав’ярні!.."
— Я згоден, — промовив лепрехун і ледь помітно махнув буці рукою. — Я скажу, де щоденник.
Гаврик зрозумів жест Шмигуна й спрямував Джульєтту трохи нижче вікна.
— Молодець! — зрадів Нарит. — Взуттєве ательє — набагато приємніша річ, аніж тортури чарами. Ну, кажи…
— Хай відчинять вікно, бо той кляп не давав мені нормально дихати. Я ось-ось знепритомнію, — вдавав із себе кволого Шмигун.
Нарит наказав песиголовцям відчинити вікно.
— Я віддав щоденника… — почав повільно говорити лепрехун, наближаючись до рятівного вікна.
— Ну!.. — починав дратуватися чарівник.