І. К. Тобілевич
/ Карпенко-Карий/
29 серпня старого стилю 1944 року скінчилося 99 років з дня народження українського артиста і драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)11.
Народився він у сім'ї вбогого прикажчика Карпа Тобілевича в маєтку багатого дідича на Катеринославщині. Тяжкі це були часи, часи кріпацтва, насильства, неволі. З дитячих років бачив він тяжкі людські злидні, темряву і кривду. Душа його боліла, а в серці будився протест і щире бажання боротися з тим лихом, що на селі панує. Його мати — колишня кріпачка багатого пана Золотницького, яку батько викупив з неволі, була першою вчителькою сина, вчителькою, що заклала в його душу любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. І він протягом усього життя залишився вірним тим почуттям, винесеним з рідного села і батьківської хати, де під впливом матері розцвітала любов і родинна згода. Під тим же впливом виросли і молодші брати Івана Тобілевича — Садовський і Саксаганський. І в їхніх серцях ніщо не згасило любові до України, до простого люду — ні казенна школа, ні військова служба, ні що інше. Доля українського народу була головною метою життя і творчості всіх трьох братів.
Саме життя з днів молодості ставило Івана Тобілевича в такі умови, в яких він мав змогу знайомитись з безліччю дійових осіб складної трагедії українського народу, з робітниками — напівголодними і обідраними, з пишними панами, з простим хліборобом, з нужденним наймитом і вигодованою міською бюрократією в золоті і оксамиті, з убогими хатинками і розкішними палацами. Він добре вивчив те середовище темряви, експлуатації, насильства і визисків. Які страшні потвори виростали тут, постаті, які втілювали огидну людську скупість, пожадливість, здирство! Які типи! Маючи багато достатків, всякий такий Терентій Пузир мільйонер бажав мати ще більше і досягав своєї мети, жорстоко грабуючи і визискуючи робочий люд.
За дитячих років Іван Тобілевич бачив чимало тяжких картин горя і недолі, бачив, як плакала мати і просила батька, щоб зменшено було непосильну працю кріпаків на панських ланах, працю нещасних людей, що падали на лану від утоми і безсилля.
Любов до мистецтва, до театру виросла в його серці під впливом чарівної краси краєвидів України, під впливом чарівного голосу матері, яка знала і чудово співала всі арії з "Наталки Полтавки". Ще служачи у панів, вона бачила цю виставу у виконанні артистів мандрівних театрів Жураховського і Молотковського.
Це було тоді, коли славні твори Котляревського та Тараса Шевченка вже ставали відомі не тільки в містах, але й по селах України, і пани дозволяли іноді своїм кріпакам дивитися вистави мандрівних театрів.
Молодий Іван Тобілевич, скінчивши чотирикласну школу в місті Бобринці, заради шматка хліба мусив поступити як канцелярист до частного пристава, а потім і до губернської канцелярії, як урядовець. Але справа українського театру не переставала хвилювати серця молодого чиновника. З Бобринця Іван Тобілевич ішов до Єлисаветграда пішки шістдесят верст, щоб побачити знаменитого англійського трагіка Ольдріджа, який грав того вечора в трагедії Шекспіра "Отелло". Так само не боявся він ні труднощів дороги, ні інших невигод, коли в Єлисаветіраді гастролювали столичні російські трупи з участю першорядних артистів. В російських театрах ще з молодих років його найбільше захоплювали герої творів Островського і Грибоєдова. Взагалі він дуже рано почав цікавитись тим впливом, який театр робить на людські серця.
Він систематично читав і знав напам'ять драми російських та західноєвропейських класиків — Островського, Грибоєдова, Шекспіра та інших. В часи, коли йому довелось працювати секретарем міської управи в Єлисаветграді, він познайомився з артистами російського театру, виступав не раз в їхньому ансамблі, граючи з успіхом роль Жадова в "Доходном месте" Островського.
Тоді ж за ініціативою і участю Івана Тобілевича, членів його сім'ї та деяких учителів і міських службовців були влаштовані українські вистави, прибуток з яких ішов на користь ремісничої школи для незаможних дітей і Червоного Хреста. Було багато праці, але вона давала моральне задоволення, бо приносила користь людям, а це для Івана Карповича було найголовніше; все своє життя він допомагав людям як міг, ділився з ними останнім своїм достатком.
Час минав — вся родина жила в Єлисаветграді; у секретаря були вже дружина і четверо дітей. Старшого сина назвали Віссаріоном на честь Бєлінського; в домі відбувались літературні вечори — читали, співали, декламували брати і сестра Марія.
Мати раділа, що діждала щастя бачити всіх живих і здорових в одній оселі. І все було добре. Та чорна хмара вже нависла над краєм, над світом, хмара, з якої грім мав зруйнувати не одну оселю, не одні ясні надії. Це була війна 77 року, що забрала на шипкінські висоти багатьох юнаків, і урядова заборона всього українського на Україні, що сталася 1876 р.
А коли на "шипці" все заспокоїлось, коли війна "кінчилася і син Микола (Садовський) живим повернувся до сім'ї, коли той страшний циркулятор 76 року був частково забутий і український театр почав відроджуватись, спочатку в аматорських виставах та українських виставах російських труп, коли стало легше дихати, тоді знову в родині Тобілевичів склалося не все гаразд. Насамперед у службовій діяльності Івана Тобілевича: начальникам і співробітникам не подобалось його бажання допомогти людям, бути оборонцем і заступником покривджених.
Його любов до українського театру теж викликала обурення. В кінці-кінців за діяльність, що "підриває державні устої", Івана Тобілевича звільняють з посади секретаря правління. І це, здавалося, був ще дуже щасливий вихід, бо приятеля його доктора Міхалевича і брата дружини вислали на сім років до Сибіру.
Тоді ж стались і інші тяжкі нещастя. Спершу занедужала стара мати і померла. Потім майже одночасно захворіли донька Галя і дружина. Незабаром дружина померла. Щоб лікувати хвору доньку, треба було везти її до моря на лиман, але й це не допомогло дівчинці — Галя померла, і Іван Тобілевич лишився сам у хаті з маленькими дітьми і старим батьком, що вже нездужав працювати.