З появою Марії Заньковецької неначе народилась якась нова, чудодійна сила, немов джерело живої води влилось в життя, в серця людей. Хто з нас не пам'ятає її творчого натхнення? Хто не зливався з нею почуттям? Хто не плакав з нею разом? І друзі і вороги — всі були захоплені одним великим враженням від якогось нежданого чуда і ті враження, я певна, залишались, як святиня, в серцях їхніх і збереглись аж до кінця їх життя!
І не тільки збереглись, але й опромінювали все їхнє існування! Вона розбудила думку і свідомість, у мільйонах душ запалила іскру любові до всіх покривджених і знедолених, життя і страждання яких так яскраво відтворені були артисткою. Недаремно лились в горі і неволі сльози жінок, недарма гинули в журбі безліч людських душ!..
Марія Заньковецька зібрала в скарбницю свого чулого серця сльози ті, по всій країні розвіяні, зібрала, зогріла теплом свого почуття і як живі самоцвіти повернула народові, винесла на подив усього світу.
Вся кривда і несправедливість суспільного ладу державних установ царизму, усі ті жертви панської сваволі, класової і національної нерівності, показані артисткою з вражаючого, ні з чим незрівнянною силою, все те небачене ще ніколи на сцені збудило серед широких мас глядачів почуття жалю, обурення і протесту. І коли хто тепер скаже, що український народний театр протягом своєї майже півстолітньої діяльності працював на користь всіх страждущих і пригноблених, вірний ідеалам революції, то це не буде пустим самохвальством. Те ж саме сказати треба і про всіх ного видатних діячів: вони часто, і інколи навіть підсвідомо служачи одному "богові мистецтва", служили разом з тим і високим ідеалам людства: ідеалам волі, рівності і братерства. І тільки тому, що їх проповідь лунала з театральних підмостків, що проповідники її виступали під маскою актора, а урядові сфери дивились на них як на камедіантів, тільки тому український театр, ця важлива кафедра живого слова, залишилась цілою серед тодішнього лихоліття, серед руїн і звалищ.
Кожна роль Заньковецької, кожна постать жіноча, в ланцюги недолі закована, була відтворена артисткою з такою правдою, з таким захоплюючим душу трагізмом, що глибоке співчуття охоплювало глядачів; до тих нещасних "безталанних" і "наймичок", запалюючи в їхніх душах вогонь протесту і гніву проти насильників.
Сорок років свого життя присвятила Марія Заньковецька народному театрові, сорок років йшла вона тернистим шляхом утисків, заборон і різних перешкод, які робили професію артиста за тих часів однією великою виснажною боротьбою за свої ідеали. Крім того, професія артиста на той час не була почесною і бажаною в уяві більшості громадянства, і батьки здебільшого не дозволяли своїм дітям іти на сцену. Це й було причиною тяжких непорозумінь між видатною артисткою і її родиною — батьками та чоловіком, які протестували проти її бажання працювати в театрі. Вона щиро любила своїх рідних, але бажання служити народові перемогло всі інші доводи і вони мусили скоритися. А та гучна слава, та любов і ентузіазм, якими оточене було славне ім'я Заньковецької, замирили всіх її рідних і близьких з її професією української артистки. Але скільки страждань випало їй пережити, скільки безсонних ночей провести, скільки пролити гірких сліз! Вона твердо і рішуче ішла по обраному шляху, свідома свого обов'язку громадянки, будучи глибоко переконана у великому впливові театру на суспільство, на народ. Те переконання зробило її мужньою і дало сили боротися з усіма труднощами тривалого мандрування з півдня на північ, зі всіма невигодами і нестатками. Не спокушали її перспективи замоленого, розкішного життя з багатим чоловіком, якого вона лишила, вступивши на сцену, не зманювали її і обіцянки великого гонорару на сцені імператорського театру, куди її не раз запрошували під час перебування трупи Старицького в Петербурзі. Тоді великий світ російської інтелігенції вперше побачив на кону театру трагічний, зворушливий образ української жінки і дівчини і віддав їй честь і пошану в захоплених рецензіях. Тоді весь ансамбль театру, а серед нього Марія Заньковецька, святкував визнання рідної української сцени, любов до неї російської демократичної інтелігенції.
Тільки любов народу і мирила артистів з умовами тяжкого мандрівного життя.
Ніколи не забути тих бур оплесків і овацій, якими вітали і проводжали глядачі корифеїв — Садовського, Саксаганського та інших, а найбільше славу і гордість нашого театру Марію Заньковецьку. Скільки вогню, скільки святого запалу лилось з кону в серця глядачів і знову вертало на кін у громових оплесках і вигуках "браво" і "слава", утворюючи живу течію взаємного порозуміння! Корифеї українського театру жили і творили з глибоким переконанням, що вони творять не пусте діло розваги, а несуть народові користь моральну, надію на волю, на краще майбутнє, несуть і освіту. Коли б зібрати в одно всі хвалебні гімни, якими столичні рецензенти виявляли своє захоплення і здивовання, оцінюючи гру Марії Заньковецької і запрошуючи її енергійно на імператорську сцену, обіцяючи їй почесне місце серед столичних артистів, то було б ясно, що ці похвали могли б запаморочити голову менш переконаній людині і повести її на роздоріжжя. Але Марія Костянтинівна була щирим і вірним другом свого обездоленого народу і хоч любила гаряче і щиро Росію, її мистецтво, її геніальних поетів, її величний театр, та не піддалась ні на які намови дирекції імператорських театрів і залишилась вірна своїй ідеї служіння простому народові — в ролі артистки нужденного, але гордого і талановитого українського народного театру. Вона одмовлялась тим, що "гріх лити воду в море, не освіживши нею безводні пустині Сахари".
Коли б зібрати в одно всі квіти і вінки, якими засипали і обдаровували артистку, коли б зібрати всі сльози, пролиті з нею разом, всі зітхання... Коли б! Та все минає... і не вертає! Залишається лише спомин про те велике і святе, якому віддала людина життя і любов, спомин про ті високі ідеали, які запалювали і вабили до життя душу Марії Заньковецької в часи її молодості, які освічували і гріли її ясну осінь і тішили похилу старість аж до смерті. А те моральне задоволення, те почуття, що недаром прожите життя, що виконаний свій обов'язок перед вітчизною, перед громадянством, дало їй спокій і силу пережити всі минулі лиходні, біль минулого і дожити до кращих днів.