Не видадуть ніколи нас В прекрасному Кальяо!
Слова флібустьєрської пісеньки лунали в моїх вухах, і я вже уявляв, як сиджу, чіпко тримаючи своє золото, в якомусь сумнівному шинку портового міста Чілі або Перу в товаристві людей, що склали та співали цю пісеньку. Постійні невдачі, розрив з моїм давнім другом і мильна булька багатства, що раптом засяяла мені й так само несподівано луснула,— все це озлобило мене й посіяло в душі розпач. У такому настрої я навіть задоволено уявляв, як хилитиму гидотний джин разом з гидотними пияками-приятелями при світлі соснового смолоскипа, як блукатиму чужими краями, зашивши в поясі потаємний скарб, як битимусь за нього з ножем у руці, качаючись в смертельній сутичці по глиняній долівці, як без кінця рятуватимусь од переслідувань, пересідаючи з судна на судно, переїжджаючи з острова на острів... [240]
Це був найгірший варіант. Але, поміркувавши, я знайшов іншу раду, трохи прийнятнішу. Опинившись у безпечному Кальяо, я зможу дуже люб'язно звернутися до своїх кредиторів через посередництво якогось спритного агента, що вблагає їх погодитися на легкі для мене умови. І тоді я знову згадав, що, як не дивно, незважаючи на всі мої розпити, Джім так нічого й не розповів мені про наше банкрутство. Він так квапився довідатись про "Летючий шквал", що моєї цікавості, не менш законної, так і не вдовольнив. Хоч сама думка про новий візит до Джіма була мені неприємна, я все-таки мав іще раз піти до нього, щоб з'ясувати своє становище.
Я пішов, не доївши обіду, але оплативши повністю рахунок і залишивши кельнерові золоту монету. Мене охопила легковажна нерозсудливість: мені було байдуже, чиї гроші я витрачаю, і я відчував потребу розкидатися ними бездумно,— присвоєння чужих коштів і розтринькування їх уявлялось мені неодмінними умовами моєї майбутньої долі. Насвистуючи, я піднявся Чагарниковою вулицею, набираючись зухвальства для нової зустрічі з Меймі, з усім світом, а там, диви, і з суворим суддею на лаві підсудних. Перед дверима я зупинився й запалив сигару, аби набути більшої впевненості, і, попихкуючи димом, розв'язно ступив до кімнати, з якої щойно мене ганебно вигнали.
Мій друг з дружиною саме закінчували свою бідну трапезу: вчорашню баранину, кекс, що лишився від сніданку, і якусь погану каву.
— Перепрошую, місіс Пінкертон,— обізвався я,— мені дуже неприємно нав'язувати свою присутність тим, хто бажав би обійтися без неї, але у мене є справа, яку треба з'ясувати негайно.
— Я не заважатиму вам,— сказала Меймі і велично випливла до сусідньої кімнати.
Джім провів її поглядом і сумно похитав головою. На вигляд він був постарілий і хворий.
— Ну, що тобі? — спитав він.
— Ти, мабуть, пам'ятаєш, що не відповів на жодне з моїх запитань,— мовив я.
— Яких запитань? — затинаючись, пробурмотів Джім.
— Моїх запитань! Тих, що я ставив тобі, як і ти мені. [241]
Коли мої відповіді на твої запитання не задовольнили Меймі, то на мої, насмілюсь нагадати, ти не відповів взагалі.
— Це ти про банкрутство? — спитав Джім. Я кивнув головою.
Він засовався на стільці, вочевидь зніяковівши.
— Правду кажучи, мені дуже соромно,— сказав він зітхнувши.— Я намагався уникнути цієї розмови. Я був нещирий з тобою, Лаудене. Я з самого початку дурив тебе і тепер червонію. А ти, повернувшись додому, відразу поставив мені запитання, якого я найдужче боявся. "Чому ми так скоро збанкрутували?" Твоє гостре ділове чуття не зрадило тебе. Саме це питання й мучить мене, воно ледве не вбило мене сьогодні, коли Меймі так суворо тобі вичитала: адже моє сумління безперестану твердило мені: "Це ти винен!"
— То що ж сталося, Джіме? — допитувався я.
— Та нічого нового, Лаудене,— похмуро відповів Джім.— І я не знаю, де мені взяти сили, щоб глянути тобі просто в очі й розповісти про все після того, як я тебе так підло підвів... Я грав на біржі,— додав він пошепки.
— І ти боявся розповісти мені про це? — вигукнув я.— Ну ти подумай, старий фантазере, яке це мало значення для нас?! Невже ти не розумієш, що ми однаково були приречені? Та, врешті, мене цікавить зовсім інше: я хочу точно знати все про своє нинішнє становище — тільки й того. На це є вагомі причини. Є в мене борги чи нема? Які в мене документи, яким числом вони позначені? Ти й не уявляєш, щoб від цього залежить!
— Ось він, час моєї ганьби,— пробурмотів Джім, наче вві сні.— Як я йому про це скажу?
— Не розумію тебе! — вигукнув я, і серце моє стислося від жаху.
— Боюсь, що я віддав тебе в жертву, Лаудене,— тихо мовив Джім, жалісливо поглянувши на мене.
— В жертву? Яким чином? Що ти кажеш?
— Я розумію, як це вражає твою гідність, але що я мав робити? Становище було безнадійне. Судовий виконавець...— як завжди, ці слова застрягли Джімові в горлі, і він повів далі вже про інше: — Розійшлися всілякі плітки, репортери вже вчепилися в мене, почалися неприємності через мексіканські акції, і мене охопила така паніка, що я зовсім стерявся. А тебе не було, і я не встояв перед спокусою.
Отак він усе ходив околясом, натякаючи на щось жахливе, і мене полонив невимовний страх: що він учинив? Я розумію, що йому було нелегко: знав з його листів, що він не витримав випробування. Але яким саме чином він пожертвував мною, відсутнім? [242]
— Джіме,— я ледве стримувався,— поясни ж нарешті, що трапилось. Моє терпіння кінчається.
— Ну... я знаю, що це була вільність і з мого боку... Я офіційно заявив, що ти не компаньйон мені, а лише зубожілий художник, і що ти не маєш ніякого стосунку до рахункових книг. Я заявив, що ти ніколи не міг добрати, де чий внесок. Я мусив заявити так, бо деякі записи в книгах...
— Не муч мене! — вигукнув я.— Скажи відверто, в чому ти мене звинуватив!
— У чому я тебе звинуватив? — перепитав Джім.— Та в тому, про що я тобі розповідаю. Адже ти не був офіційно оформлений моїм компаньйоном, і я заявив, що ти всього лиш мій клерк, а компаньйоном я тебе називав, аби лиш потішити твоє самолюбство. І тому я записав тебе кредитором — за твою платню та за гроші, позичені мені тобою... Ну й...
Я ледве встояв на ногах.
— Кредитором?! — закричав я.— Кредитором?! Отже, я не банкрут?