— Я вам скажу, що там усередині.
Ніхто нічого не спитав, тільки очі всіх спинилися на ньому, і хлопець, обвівши поглядом ті напружені обличчя, раптово замовк і, весь обсипаний потом, тихо закінчив:
— Нічого там немає... нічогісінько...
Якби він сказав це хоч хвилину раніше, вони б накинулись на нього і набили зі злості, але ту мить Коп саме зняв з пакунка віко й заходився виймати дерев'яну стружку; вийняв один великий жмут, потім ще один, далі зіжмаканий папір,— і врешті підняв догори повні пригорщі якихось залізячок.
— Пінцети! — скрикнула якась жінка.
— Ні,— сказала друга, та, що сама себе назвала гарною,— ні, це...
— Та що ж воно? — не витримав якийсь маленький хлопчик.
— Щипчики на цукор,— обізвався господар дитячої каруселі пересохлим голосом, потім раптом злісно зареготав, скинув догори руки і, так само голосно сміючись, побіг назад до каруселі.
— Справді,— промовив Коп,— щипчики на цукор, багато щипчиків...
Він кинув щипці назад у скриню і, схилившись над нею, узявся ще чогось там шукати. І, хоч обличчя його нікому не було видно, всі знали, що він не сміється. Він стояв і перебирав ті брязкальця, як скнари з малюнків перебирають свої скарби.
— На наших це схоже,—сказала якась жінка.—Вислати щипчики на цукор... Та коли б той цукор був, то я б уже якось пішла на гріх — брала б його руками.
— Моя бабуся,— проказав Ласнов,— завше гребла цукор руками. Але ж вона була проста темна селянка.
— Та вже б і я якось на таке зважилась.
— Та ти, десь, зроду свиня — хапати цукор руками. Ні, це вже ні.
— Цими щипцями,— сказав Ласнов,— можна діставати з слоїка помідори.
— Коли хто ті помідори має,— підхопила жінка, що сама себе назвала гарною. Ласнов глянув на неї пильніше. Вона й справді була вродлива, мала буйне волосся, рівний ніс і темні гарні очі.
— Можна ще,— провадив Ласнов,— витягати ними солоні огірки.
— Коли хто ті огірки має,— одказала жінка.
— Можна ними й ущипнути себе за гузницю.
— Коли хто її має,— холодно мовила жінка. її обличчя ставало чимраз гнівніше і вродливіше.
— А ще можна ними брати вугілля.
— Коли хто те вугілля має.
— Можна тримати ними цигарку.
— Коли хто має що курити.
Щоразу, коли говорив Ласнов, усі дивились на нього, скоро ж він кінчав своє, очі всіх звертались на жінку, і що недоречнішими видавалися всім щипчики, то все хмарніші й нещасніші ставали обличчя дітей і дорослих. ‘
"Треба їх якось розсмішити,— думав Ласнов,— я боявся, що в пакунку щіточки до зубів, аж виходить, щипці на цукор ще гірше".
Під переможним поглядом жінки він почервонів і голосно сказав:
— Ними можна розбирати варену рибу.
— Коли хто має ту рибу,— товкла своє жінка.
— Ними ще можуть бавитися діти,—тихо промовив Ласнов.
— Коли хто має...— почала була жінка і раптом голосно засміялася, бо вже чого-чого, а дітей у кожного було доволі.
— Ану лишень,— удався Ласнов до Копа,— дай мені зо три пари. Почому вони?
— По дванадцять,— сказав Коп.
— По дванадцять! — мовив Ласнов і кинув на стіл перед Колом гроші.— Та це ж просто ніпочому.
— Це таки й справді не дорого,— тихо озвався Коп.
Десять хвилин опісля всі діти на базарному майдані бігали з ясними сріблястими щипчиками в руках, дерлися з ними на карусель, хапали одне одного за носа, вимахували щипцями під ногами в дорослих.
Хлоп'якові, що привіз пакунок, теж дісталися одні. Він сидів на кам'яних східцях вокзалу і чимось гамселив по них, силкуючись вирівняти кінчики. Отепер— то, думалось йому, буде нарешті чим витягати недокурки з щілин на підлозі. Досі він, звісно, про щипці не подумав. Він примірявся видовбувати їх кочергою, дротиною, ножицями, та йому все ніяк не щастило. Тепер він був певен, що з отаким інструментом неодмінно пощастить.
Коп перелічив гроші, дбайливо зв'язав їх і поклав до течки. Він глянув на Ласнова, що в похмурій задумі стояв під рундуком, затопивши погляд у базарну метушню.
— Зроби мені ласку,— обізвався до нього Коп.
— Яку? — мовив Ласнов неуважно, не повернувши голови.
— Дай мені в зуби,— сказав Кой,— так, щоб сигарета випала.
Ласнов, усе-таки не дивлячись на Копа, замислено похитав головою.
— Дай,— знову сказав Коп,— на бога, дай. Хіба ти вже забув?
— Ба ні, пам'ятаю, тільки не маю вдруге такого бажання.
— Щиро не маєш?
— Не маю,— мовив Ласнов.— Щиро, мені такого й на думку більше не спадало.
— До біса! — сказав Коп.— А я двадцять сім років цього боявся.
— Дарма боявся,— одгукнувся Ласнов.
Він повернувся і знову потяг на вокзал, усе похитуючи головою.
А може, думав він, ще прийде який додатковий потяг, привезе солдатів у відпустку чи поранених.
Тепер такі потяги траплялися рідко, а проте, дивись, може, саме сьогодні який прийде.
Він замислено грався трьома щипчиками і щіточкою до зубів у себе в кишені. Було ж колись таке, що за день прийшло аж три додаткові потяги, думалось йому.
Він прихилився до ліхтаря під вокзалом і вишкрябав з кишені рештки тютюну.
[1] Луврська крамниця (франц.).