Коли він минав дитячу карусель, господар її саме запрягав коня; голова в конячини була худа, аж потемніла, і якась дуже витончена з голоду. Ласнову мимохіть згадалася черниця з Новгорода, що він її колись бачив дитиною. Лице її теж було худе, аж чорне з посту і через те здавалося витонченим. її возили по ярмарках у темно-зеленому шатрі, показували людям і грошей за те не брали, тільки по виході з шатра треба було зробити пожертву... Господар каруселі наблизився до Ласнова, схилився й зашепотів йому на вухо:
— Ти чув, що Копові прийшов пакунок?
— Ні,— сказав Ласнов.
— Там, кажуть, іграшки, накрутні автомобілі.
— Ні,— сказав Ласнов,— я чув, що там щіточки до зубів.
— Та ні ж бо,— стояв на своєму господар каруселі,— іграшки!
Ласнов злегенька погладив по носі коня і втомлено потяг далі, снуючи гіркі думки про те, що колись він гори вернув у комерції. Через його руки перейшла така сила вдяганки, що стало б обрядити цілу армію, а ось тепер він дожився до того, що якийсь невмиваний хлоп'як одпродує йому щітку до зубів. Йому, що продавав олію барилами, і масло, й сало, а на Різдво щороку ставив рундучок із довгими-предовгими цукерками для дітлахів; барви тих цукерок були такі яскраві, як радощі й жалі сіроми: червоні, мов кохання, що квітне по дворах або під заводськими мурами, звідки безнастанно пливе гірко-солодкий дух маляси; жовті, як вогонь у мозкові п'яного, або яскраво-зелені, мов той біль, що поймає тебе, коли ти, прокинувшись удосвіта, вдивляєшся в обличчя дружини, яка спить поруч,— у те дитяче личко, захищене перед життям лишень склепленими повіками, непевними щитами, які враз відслоняться, ледве заплачуть діти.
Та цього року на Різдво не буде й цукерок дітям, усі вони сидітимуть дома, сьорбатимуть пісну юшку і заглядатимуть по черзі в держальце щітки до зубів.
Неподалік від каруселі якась стара поставила два стільці і врядила з них крамницю; вона продавала два матраци, де ще можна було прочитати "Magasine du Louvre"[1] засмальцьовану книжку під назвою "Залізницею від Гельзенкірхена до Ессена", англійський ілюстрований часопис за 1938 рік і бляшану коробочку, що в ній колись лежала стрічка до друкарської машинки.
— Добрий крам,—сказала стара до Ласнова, коли той зупинився біля неї.
— Еге, непоганий,— одгукнувся він і мався простувати далі, коли вона підбігла до нього, вхопила за рукав, притягла ближче й зашепотіла:
— Копові прийшов пакунок з Одеси. З різдвяними гостинцями.
— Справді? — сказав він.— І що ж там за гостинці?
— Цукерки в таких ловких папірцях і гумові цяцьки, що ото пищать. От де буде весело!
— Авжеж,— мовив Ласнов,— буде весело.
Коли він нарешті дістався до Копового рундука, Коп саме викладав і розставляв свій крам: кочерги, горщики, залізні грубки, іржаві цвяхи, що їх він завше власноруч витягав з усіляких дощок і випростував молотком. Під рундуком з'юрмився трохи чи не весь базар; люди стояли, понімілі з нетерплячки, не зводячи очей з дороги, що вела на вокзал. Цієї хвилини, як Ласнов пробрався ближче до рундука, Коп саме виставив екран до коминка з намальованими там золотими квітками й китаянкою поміж них.
— Начальник станції переказав, що там тобі прийшов якийсь пакунок. Привезе його сюди той хлоп'як, що завше крутиться на вокзалі.
Коп зітхнув, підвів на Ласнова очі й тихо промовив:
— І ти... тієї самої?
— Що — тієї самої? — не стерпів Ласнов.— Я йду простісінько з станції, щоб тобі це сказати.
Коп наполохано схилився над прилавком. Він мав ошатний вигляд: ходив у чепурній шапці з сірого хутра, завше з паличкою, що лишала карби на шляху, а в зубах йому, як єдина пам'ятка по кращих днях, повсякчас недбало стриміла сигарета, що майже ніколи не курилася, бо в нього дуже рідко траплялися гроші на тютюн. Двадцять сім років тому, як Ласнов дезертиром вернувся з фронту і приніс у село звістку про революцію, Коп мав чин фенріха і був станційним комендантом; як Ласнов на чолі солдатської ради прийшов на вокзал заарештувати його, той поводився так, мов зважився накласти головою за ту свою сигарету; принаймні всі вони так і вп'ялися очима в кутик його рота, і він тямив, що його можуть розстріляти, та все таки не вийняв сигарети й тоді, як Ласнов напрямився до нього. Ласнов удовольнився тим, що дав йому ляпаса, і сигарета випала в нього з рота, а без неї він став схожий на школяра, що не вивчив уроку. Потому його більше не чіпали, і він спершу вчителював, а згодом узявся до крамарства, та й досі, коли зустрічав Ласнова, його брав острах, що той підійде й виб'є йому з рота сигарету. Тепер він злякано звів очі на Ласнова, поставив на місце екран до коминка й вимовив:
— Якби ти знав, скільки разів мені вже сьогодні це казали.
— Екран до коминка! — враз обізвалася якась жінка.— Коли б ще де взяти тепла, щоб було од чого тим екраном заслонятися.
Коп глянув на неї з погордою:
— До гарного ваша душа не озивається.
— А ні,— засміялася жінка,— досить що я сама гарна, та ще ось скільки в мене гарних дітей.— Вона швидко погладила по головах четверо дітлахів, що скупчились круг неї.— Тут треба...
Несподівано жінка урвала мову й подалась очима за своїми малими, що саме ту хвилину слідком за іншими дітьми гайнули вулицею, що вела на вокзал, назустріч хлопцеві, який віз на тачці начальника станції Копів пакунок.
Усі заметушилися, діти позлазили з каруселі.
— Господи,— стиха промовив Коп до Ласнова, що один з усіх, як і перше, стояв біля рундука,— я вже не радий тому пакункові. Вони мене розірвуть.
— А що в ньому, ти не знаєш?
— І в голові не покладаю,— сказав Коп,— знаю тільки, щось залізне.
— Ну, залізне може бути що завгодно: і консервні бляшанки, і цяцьки, й ложки...
— І катеринки з корбами.
— Та що завгодно, господи...
Удвох із Ласновом Коп допоміг хлопцеві зняти пакунок з тачки; він був білий, із гладеньких, свіжих дощок і заввишки мало не такий, як стіл, що на ньому Коп порозкладав свої іржаві цвяхи, кочерги та ножиці.
Усі принишкли, коли Коп заклав під віко якусь стару кочергу й помалу підважив його,— почулося, як стиха заскреготіли цвяхи; Ласнов стояв і дивувався, звідки враз набралося стільки люду; він аж здригнувся, коли хлопець несподівано промовив: