Дорослі теж ноги ламають.
Говоримо про нещасливі випадки.
Я сказав:
— У мій час машин не було.
Він глянув із здивуванням.
— Як це — не було?
— Ну, не було,— кажу я із злістю: прикро, що в мене так вирвалося.
Зупинились біля стовпа з оголошеннями.
Кіно йде "Муки кохання".
— Ти хотів би подивитись?
Мундек скривився.
— Не знаю. Про кохання всі картини нудні. Або цілуються, або по кімнатах ходять. Іноді тільки хто-небудь вистрелить. Я більше про сищиків люблю.
— А ти хотів би бути сищиком?
— Ще б пак. Гнатися по дахах, через паркани, з браунінгом.
Ми читаємо циркову афішу.
— Найбільше я люблю цирк.
Стоїмо отак, теревенимо, потім ідемо далі.
— А завтра п'ять уроків.
— Природознавство.
— Хоч би вчителька ще щось розповіла про тюленів І про білих ведмедів.
— А ти хотів би бути білим ведмедем?
— Ще й як!
— Але ж ведмеді незграбні.
— Нічого не незграбні, це тільки так здається. Та найкраще бути орлом. Злетів би на найвищу скелю, вище хмар, і сидів би там, самотній і гордий.
Мати крила куди приємніше, ніж літати на літаку. Двигун може зламатись, ангари потрібні, бензин, і не скрізь можна приземлитись. Треба його чистити, потім розгін брати. А крила, якщо не літаєш, згорнув, та й годі.
Якби в людей були крила, потрібен був би інший одяг. На сорочці ззаду робили б отвори, і крила тримали б зверху або під піджаком.
Йдуть собі двоє хлопчаків і розмовляють. Ті самі, котрі хвилину тому вистромляли язики, щоб облизати носа, ті самі, котрі щойно бігали наввипередки з трамваєм. А тепер вони гомонять про крила для людства.
Дорослі думають, що діти вміють тільки пустувати й молоти дурниці. А насправді діти заглядають у віддалене майбутнє, обговорюють його, сперечаються про нього. Дорослі скажуть, що в людей ніколи не буде крил, а я був дорослим і стверджую, що в людей можуть бути крила.
і ось ми бесідуємо про те, як приємно було б літати до школи і зі школи. Полечу, а коли стомлюся, пройдуся пішки. То крила відпочивають, то поги.
Можна було б і з вікна висуватись, і на даху посидіти, і до лісу полетіти на екскурсію. Над містом ми летимо парами, а за містом — усі в різні боки. У лісі можна йти куди хочеш, а збився з дороги — злетів угору й подивився, куди прямувати. Не заблукаєш.
— Правда, Мундеку, добре було б?
— Авжеж, добре.
І очі в людей натренувалися б. І ми говоримо про те, що прилітають же птахи в свої села, на свої старі гнізда. Ні атласів, ні компасів у них немає, але ж знаходять дорогу, незважаючи на моря, гори й річки. Розумні птахи, розумніші від людини. А людина ж над усім панує, всі її слухаються.
— Може, це тому так, що вона вбиває все найкраще, а не тому, що сама найкраща.
Ми задумались, а тут саме проходить повз них якийсь хлопець, здоровий такий лобуряка, і здирає в мене з голови кашкета. В руках у нього палиця, він нею за козирок і підчепив.
Я підскочив до нього:
— Чого лізеш?
— А що я тобі зробив? — відповідає він здивовано.
— Кашкета зірвав.
— Якого кашкета?
Бреше в очі й нахабно сміється.
— Може, не ти зривав?
— Звичайно, ні! Дивись, он у нього твій кашкет.
А Мундек підняв кашкета й чекає, що далі буде.
— Кашкет у нього, а зірвав ти!
— Мотай, шмаркачу! Дуже мені треба твого кашкета зривати! Що, у мене іншого діла немає!
— Видно, немає! Хуліган! Спокійно пройти не дає.
— Гей, ти, тихіше з "хуліганом". А то, дивись, заробиш!
І тицьнув мене своєю палицею просто в підборіддя. Ля — хап цю палицю і зламав.
Він до мене. Я стою.
— Віддай мені паличку або плати.
І нахиляється.
Він вищий за мене, тому я трохи підскочив та й — лусь його кулаком по лобі. Мало кашкета йому не збив.
І ноги на плечі. Мундек за мною.
Ну й чесали ж ми!
"Ось тобі,— думаю,— більше не чіплятимешся, бо й малий теж може дати здачі. Халамиднику!"
Попервах він погнався був за мною, та побачив, що не на такого напав, і відстав.
Ми зупинилися, сміємось.
Хвилину тому я був такий злий, що в мене в очах потемніло. А тепер знову весело. Я зчищаю рукавом грязюку з кашкета.
А Мундек каже:
— Навіщо ти його займав?
— Хто займав, хіба не він?
— Так, але ж він більший за тебе.
— Більший, то, виходить, нехай над людьми знущається?
— А як завтра тебе впізнає й відколошматнть?
— Не впізнає. Чому це він мене впізнає?
Але Мундек має слушність. Тепер я мушу остерігатися.
Ну де це чувано, щоб серед білого дня на людній вулиці кашкети з голови зривати? Якби в дорослого, то тут таке б зчинилося — юрба, поліцейський. А в дитини — хоч би тобі що! Серед дітей теж є хулігани, але нас від них ніхто не захищає, нам ніхто не допомагає — ми самі маємо давати ради.
Стоїмо на розі, і розлучатися шкода. Адже ми говорили про щось дуже важливе, тільки цей тип нам перешкодив. Приємна була дорога: гра, розмова, пригода.
Тепер я йду сам, повільно, і намагаюся весь час ступати на середину кам'яної плити. Неначе в класи граюсь. Це не важко, якщо не треба обминати перехожих, а от зробити крок убік і не наступити на лінію не завжди вдається.
Рахунок до десяти: якщо буде більше, то програв. Один раз не вийшло, два рази, три, чотири... Мені ще треба шість разів, п'ять... Я боюсь, але такий страх у грі приємний.
Всього вісім разів став я на лінію й заходжу у ворота. Тільки ще кицьку шугнув біля крамниці. Кицька у ворота — я за нею. Вона стрибнула вбік і дивиться, кумедно
піднявши лапу.
— Викликали тебе? — питає мама.
— Ні.
Я поцілував їй руку з почуттям. Мама на мене подивилась і по голові погладила.
Я радий, що директор пробачив мене, та ще більше радий тому, що в мене знову є мама.
Дітям здається, що дорослому мама не потрібна, що тільки дитина може бути сиротою. Чим старші люди, тим рідше бувають у них батьки. Але і в дорослого багато таких хвилин, коли йому сумно без матері, без батька, коли йому здається, що тільки батьки могли б його вислухати, порадити, допомогти, а якщо треба, то й пробачити чи пожаліти.. Виходить, і дорослий може почуватися сиротою.
Ну от. Пообідав, а тепер що робити? Піду-но я у двір. Та м Фелек, Міхал, Вацек.
— Давайте гратись у полювання.
Міхал вистругав револьвер, пофарбував чорнилом у чорний колір, понабивав цвяшків. І де він таких цвяшків роз-і добув, із золотими головками, ну, не із золотими, з блискучими, мідними? Міхал назвав його "Переможний револьвер". Він одержав його на полі битви в нагороду за