Коли я знову стану маленьким

Сторінка 10 з 36

Януш Корчак

доблесть. Сам генерал дав за подвиг. Після бою весь полк вишикувався в шеренгу. Грає оркестр, прапори, гримить "ура" — парад, а потім генерал каже:

"Цей револьвер, здобутий моїм прадідом у турків, передавався у спадок від батька до сина. Двісті років пробув він у нашому роду. А тепер, оскільки ти мені врятував життя, нехай він служить тобі".

Так розповідає Міхал.

Один раз сказав, що діло було під Віднем, вдруге — під Цецорою, втретє — під Грюнвальдом. Та це не так важливо. Тепер, коли я знову став дитиною, мені здається, важливіше не те, що людина знає, а те, що вона відчуває.

Коли я був учителем, я думав інакше.

Ну от, значить, Міхал буде мисливцем, Фелек — зайцем, ми з Вацеком — гончаки.

Вирішили це не зразу. Спершу думали гратися в розбійників, а я пропонував в експедицію до ескімосів.

Не часто буває, щоб усі вмить на одному погодились. Іноді комусь узагалі не дуже хочеться гратись, а треба йому поступатись, а то він зовсім роздумає. В ескімосів діти не хочуть, тому що снігу нема, а в розбійників Міхал по згоден.

— Коли ми того разу гралися, ви мені рукав відірвали.

Не відірвали, а просто він був погано пришитий. От питки й лопнули. Бо Міхал був небезпечним розбійником, а ми його тягли з льоху на страту. Міхал пручався і міг утекти, де вже тут було про рукав думати!

Гра в зайця куди спокійніша, і коли вона вдається, то теж може бути дуже цікавою.

Найважливіше — з ким гратись. Є такі відчайдушні, що вже заздалегідь знаєш: усе скінчиться якимсь нещастям. Такий ні з чим не порахується, йому б тільки виграти. Весь час треба пильнувати. Доводиться його приймати, а то він навмисне заважатиме, але наперед ставиш йому умови. А ще неприємно гратись із сварливими: вони тільки що — одно сваряться або ображаються. Хлопці загалом менше ображаються, а от дівчиська... У найцікавішому місці причепляться раптом до якоїсь дрібниці:

— Ну тоді я не граю.

І хоч скільки їм товкмач, що даремно вони так чинять,— нони все своєї. Якщо можна, йдеш на поступки, щоб не кидати гри, але ж це страшенно злить.

Дорослі нічого не розуміють. Скажуть:

— Прийміть його. Чому ви з ним не граєтесь?

Або:

— Годі, награлися.

І сердяться, що ми не слухаємось.

А як тут гратися з якимсь розтелепою, що відразу ж упаде, заплаче й побіжить скаржитись? Або з дурнем, який нічого не розуміє і в найважливішому місці все зіпсує?

І як перервати раптом гру, коли не знаєш, чим вона скінчиться?

Налагодити гру нелегко, і, якщо вона вдалася, шкода Тї псувати.

Ми граємось у полювання.

Заєць покрутився у дворі, але гончаки заходять з обох боків. Заєць — у під'їзд... Я за ним. Стою і принюхуюсь: куди він побіг? Вгору по сходах чи вниз? Мені здається, що в підвалі щось шарудить. Я підкрадаюсь, а там темно.

Заєць майже завжди мчить у підвал: у темряві легше зачаїтись і втекти. І, якщо заєць не любить несподіванок, йому теж у підвалі краще. Туди і йти страшнувато, і на сходах треба пильнувати, щоб на когось не налетіти.

Торік Олек з усього розгону штовхнув на сходах Юзе-кову матір з кошиком вугілля. Я був тоді дорослим і пам'ятаю навіть, як я обурювався, що хлопчаки надто багато собі дозволяють і що сторож не жене їх мітлою з двору. Розбестили хлопців, мешканцям ніякого спокою нема. Щастя ще, що жінка нічого собі не пошкодила, тільки шкіру на нозі зідрала, а могло ж бути й гірше.

Ми завжди неабияк переживаємо через якусь там гулю чи синець, а якщо дитина заб'ється, кажемо:

"Так тобі й треба, більше не воюй".

Ніби дитина не така вразлива чи має іншу, ніж дорослі, шкіру.

1 добре ще, коли тільки висміють, хоча й не прикро: тобі боляче, ти злякався, а вони жартують. А буває, що й нагримають. Знають, що ненавмисне, бо ж кому охота калічитись, а виходить, ніби я це їм на зло роблю.

Тепер, коли я став дитиною, я вже розумію, що коли я — гончак, а в підвалі сховався заєць, та ще й промайне в темряві,— то не можу я спускатися зі східця на східець! Хутчіш — шусть, шусть — через три схіДці, ризикуючи підсковзнутися, загнати скабку об перила, полетіти сторч головою!

Так, я йду на ризик, точніше, зовсім не розмірковую: я повинен його спіймати. І справжній гончак теж мчить щодуху й налітає іноді на дерево. А в собаки ж чотири ноги, а в мене тільки дві.

Я — собака, я гавкаю, скімлю, якщо загубив слід. Коли

я був дорослим, я говорив басом і не міг уже ні гавкати, пі кукурікати, як півень, чи кудкудакати, як курка. Тепер до мене знову вернувся дзвінкий дитячий голос — я гавкаю, як і колись.

Я стою причаївшись і чекаю. А потім — у підвал! Вадек за мною. А тут раптом у нас над головою шугає заєць — з пагорка у двір.

Я гавкнув з розчарування — і за ним!

Ми вмовлялися на вулицю не вибігати, але в дворі тісно.

Заєць оббіг його кілька разів, а тут і гончаки наздоганяють, і мисливець збоку заходить. Заєць у ворота.

— Не можна!

От і поговори тут із зайцем, коли він свою шкуру рятує, що можна, чого ні! йому життя дорожче. І ми, щоб не переривати гри, йдемо на поступки.

Перед грою завжди вмовляються, що можна, чого ні, але в хвилину небезпеки не до правил.

Якщо ми стомились, або гра не клеїться, чи хтось уже зовсім нічого знати не хоче — гра припиняється, і починається сварка.

Не сварка, а так тільки, суперечка, щоб відпочити трохи чи щось змінити в грі. Одного вилучимо, іншого приймемо, собака стає зайцем, або зовсім іншу гру вигадаємо.

Тому й приємніше гратися самим, без дорослих. Дорослому заздалегідь відомо, як усе має бути, він сам вирішує, кому що робити, квапить усіх, ніби йому часу шкода. А він же нас як слід не знає.

Для відпочинку іноді й посперечатись добре.

Хлопці зберуться в гурт, радяться. Коли спокійно, а коли й посваряться.

Якщо хто й забився чи штани подер, усю провину перекладають на того, хто порушив умову.

— Все через тебе!

Той хоч і захищається, проте відчуває свою провину. Неприємно зізнаватись, і ми його не примушуємо, хіба що тільки коли вже надто багато собі дозволяє.

— Ну, годі.

— То що, граємось чи не граємось?

— Ну гаразд, гаразд, почали.

— Та годі вам сваритись!

— Хто не хоче, може йти!..

Так от, заєць у ворота — і на вулицю. Ми — за ним. Він на протилежний бік, і ми теж. Нам легше, тому що досить одному з нас уповільнити біг, як інший зайде збоку й наполохає зайця. Ми прямою дорогою, а йому зигзагами давати драла. Але ми добре обрали: заєць на два роки старший, він сильніший І швидше бігає. Врешті ми його спіймаємо, але вся штука в тому, щоб він протримавсь якнайдовше.