А найжаданішим притулком завжди був для нього маяк, і про нього він завжди згадував з тугою, коли вже підбив деякі підсумки, ступивши на поріг старості, бо в тому місці він не раз почував себе щасливим, а надто вночі, і не раз мав таке відчуття, що частка з його тодішніх кохань передавалась і подорожнім на пароплавах за кожним обертом світляного пучка. Отож він знову й знову приходив туди, частіше ніж куди-інде, і сторож маяка, його друг, зустрічав його завжди приязно і з дурним виразом обличчя — найліпшим виявом тактовності для наполоханих "пташок". Будинок сторожа стояв зовсім близько до гуркітливих хвиль, що розбивалися об уступи скель, і кохання там видавалося напруженішим, бо мало в собі щось від корабельної катастрофи. Але уже після першої ночі Флорентіно Аріса став надавати перевагу вежі, бо її світляний промінь ніби розколював надвоє і місто, і озера світляних цяток на рибальських човнах у затоці, і навіть далекі болота.
Десь у ті часи він виробив свою теорію, дуже спрощену, про залежність між зовнішністю жінки та її хистом до кохання. Він не довіряв хтивим на вигляд, які здавалися здатними витрясти з тебе дух, але в ліжку були здебільшого зовсім пасивні. Його вабили жінки якраз протилежного типу: оті висмоктані жабенята, на яких на вулиці ніхто й не дивився, щоб не завдавати собі мороки обертатись, від яких, здавалося, не залишалося нічого, коли вони скидали з себе одіж, яких ставало просто жаль, коли вже від першого доторку в них починали хрустіти кості, але які творили потім справжні чудеса, коли опинялися під чоловіком. Флорентіно Аріса записував свої спостереження, щоб потім скласти з них додаток до "Секретаря закоханих", але цей його задум розділив долю попереднього, коли Аусенсія Сантандер з її мудрим собачим досвідом засмоктала його в себе, а тоді знову народила, коли своїм тверезим розумом вона пошматувала всі його теоретичні викрутаси і навчила його єдиної мудрості, яка важить, коли йдеться про кохання. Нікого не треба навчати, як йому жити.
Двадцять років Аусенсія Сантандер прожила в законному шлюбі, від якого в неї народилися троє дітей, а ті в свою чергу поодружувалися й уже мали власних малюків, і тому вона, хизуючись, часто називала себе бабусею, котра має найкраще ліжко в усьому місті. Ніхто не знав, чи то вона покинула чоловіка, чи то він покинув її, чи то обоє водночас покинули одне одного, коли він переселився жити до своєї постійної коханки, а вона відчула себе вільною серед білого дня приймати крізь парадні двері Росендо де ла Росу, капітана річкового пароплава, якого раніше безліч разів приймала вночі крізь двері чорного ходу. Той же таки капітан, добре не подумавши, прийшов якось до неї разом із Флорентіно Арісою.
Він привів його на сніданок. Крім того, він приніс із собою плетену сулію домашнього самогону та харчі найвищого гатунку, з яких виготовляють класичне санкочо, а його можна приготувати тільки з курки, вигодуваної на свіжому повітрі, з хрящів телятини, з м'яса кабана, який рився на звалищі, з городини, вирощеної над річкою. Проте спершу Флорентіно Арісу більше вразила краса помешкання, аніж вишуканість кухні та пишні форми хазяйки. Йому дуже сподобався сам будинок з його світлими і прохолодними кімнатами, з чотирма великими вікнами на море та кількома іншими в глибині — з повним видом на старовинні квартали міста. Йому сподобалися вишукані речі, яких тут було безліч і які створювали в залі неймовірний безлад, водночас надаючи їй строгого вигляду. Мало не з кожного рейсу капітан Росендо де ла Роса привозив сюди якусь майстерно виготовлену дрібничку, аж поки в домі більше не лишилося місця для жодної. На терасі, що виходила на море, сидів у своєму особистому обручі малайський какаду з неймовірно білим пір'ям і такий замислений, що виникало бажання замислитися, про що ж він замислився. Такого гарного птаха Флорентіно Арісі доти ніколи не доводилося бачити.
Капітан Росендо де ла Роса сам прийшов у захват від захвату гостя і з усіма подробицями розповів йому про походження кожної речі. Розмовляючи, він не переставав цмулити самогон, маленькими ковтками, але без перерви. Він здавався виготовленим із залізобетону: був величезний, з густим волоссям на всьому тілі, крім голови, з розкошланими вусами, з голосом кабестана, що міг належати тільки йому, і невимовно лагідний на вдачу. Але його тіло не приймало стільки спиртного, скільки він мав звичай у нього вливати. Ще й за стіл не посідали, а він уже спорожнив півсулії і повалився ницьма на тацю з пляшками та склянками, які жалібно забрязкотіли, розпадаючись на скалки. Аусенсія Сантандер мусила просити допомоги у Флорентіно Аріси, щоб дотягти до ліжка тіло — нерухоме тіло, схоже на тушу кита, що викинувся на мілину, — і роздягти його, сонного. А тоді, в пориві натхнення, за який обоє потім дякували сполученню світил, не змовляючись, і навіть не запропонувавши це одне одному, обоє роздяглися в суміжній кімнаті, а потім роздягалися за кожної такої нагоди протягом сімох років із лишком, коли капітан був у плаванні. Вони анітрохи не ризикували, що той заскочить їх зненацька, бо він мав звичку, властиву добрим мореплавцям, ще вдосвіта попереджати про своє прибуття в порт пароплавною сиреною, спершу трьома довгими гудками, призначеними для дружини й дітей, а тоді двома уривчастими й сумними — для коханки.
Аусенсія Сантандер мала майже п'ятдесят років, і її вік упадав у вічі, але була наділена таким особистим чаром кохання, що жодна теорія, чи то вигадана для конкретного випадку, чи науково узагальнена, не могла б його притупити. Флорентіно Аріса, знаючи розклад руху пароплавів, знав, коли можна її відвідувати, і завжди приходив без попередження о якій завгодно порі дня або ночі, й жодного разу не було так, щоб вона його не чекала. І протягом усіх тих сімох років вона відчиняла йому в чім мати її спородила — гола-голісінька, але зі стрічкою у волоссі. А йому не дозволяла й кроку ступити в хату, перш ніж не скидала з нього одежі, бо завжди вважала, що мати в домі одягненого чоловіка — то лиха прикмета. Через це у них ніколи не втихали чвари з капітаном Росендо де Росою, бо той мав забобон, що курити голим не годиться й, бувало, волів відкласти кохання на потім, аніж загасити свою незмінну кубинську сигару. Флорентіно Аріса, навпаки, дуже приохотився до чарів голизни, й Аусенсія роздягала його з насолодою, якій ніщо не загрожувало, як тільки зачиняла за ним двері, не даючи йому часу навіть привітатися, ані скинути капелюха та окуляри, цілуючи його та підставляючи губи, щоб він цмокав її, і водночас розстібаючи йому гудзики, знизу вгору, спершу гудзики ширінки, по одному після кожного поцілунку, потім пряжку пояса, потім гудзики жилета, потім — сорочки, аж поки він ставав схожий на живу розпанахану навпіл рибину. Потім вона садовила його в залі й скидала з нього чоботи, за холоші стягувала штани, а з ними й довгі, до кісточок, кальсони, а наостанці розстібала еластичні підв'язки на литках і стягувала панчохи. Аж тоді Флорентіно Аріса переставав її цілувати та підставляти губи для поцілунків і робив те одне, що належало зробити йому в тій складній церемонії роздягання: розстібав ланцюжок годинника в петельці жилета, знімав окуляри і клав обидві речі в чоботи, аби бути певним, що потім їх не забуде. Він завжди вдавався до цього застережного заходу — і завжди успішно, — коли роздягався в чужому домі.