Поки Флорентіно Аріса робив свої перші кроки в Річковій компанії Карибського басейну і писав безкоштовні листи під Порталом писарів, друзі його юності поступово дійшли очевидного висновку, що вони втратили його, — і без вороття. Так воно й було. Коли повернувся з подорожі по річці, він ще зустрічався з декотрими, сподіваючися заглушити спогади про Ферміну Дасу, грав з ними в більярд, ходив на свої останні танці, бездумно заводив розмови з дівчатами, бездумно віддавався всім розвагам, що, як він гадав, допоможуть йому знову стати колишнім собою. Та коли дядько Лев Дванадцятий взяв його до себе на службу, він почав ходити до Комерційного клубу, де грав у доміно з товаришами по конторі, і незабаром ті стали визнавати його одним зі своїх. Розмовляв він з ними тільки про службові справи, а своє управління називав не повною назвою, а абревіатурою РККБ. Він змінився в усьому, і навіть у своїх манерах стосовно їжі. Раніше він був за столом байдужим та неуважним, але відтепер і уже до кінця своїх днів став витриманим і строгим: на сніданок — велика чашка чорної кави, на обід — шматок вареної риби з білим рисом, а перед сном — чашка кави з молоком та куснем сиру. Чорну каву Флорентіно Аріса міг пити о будь-якій порі дня, де завгодно і за будь-яких обставин, і часом випивав за день до тридцяти чашечок: то був розчин, схожий на сиру нафту, який він волів готувати сам і для цього завжди мав усе напохваті. Він став зовсім іншим, усупереч своєму твердому наміру та гарячковим зусиллям залишатися самим собою, таким, яким був до смертельної сутички з коханням.
Насправді колишнім собою він уже ніколи не став. Повернути собі Ферміну Дасу стало єдиною метою його життя, і він твердо вірив, що рано чи пізно її здобуде, а тому переконав Трансіто Арісу продовжити перебудову дому, аби він міг прийняти її в ту саму хвилину, коли станеться чудо. Цього разу Трансіто Аріса виявилася куди згідливішою, аніж у випадку з виданням "Секретаря закоханих": вона купила дім за готівку і заповзялася цілком перебудувати його. З тієї зали, де колись був альков, зробили вітальню, а дві спальні влаштували на другому поверсі: одну для подружжя, а одну — для дітей, яких вони сподівалися мати, обидві дуже просторі й добре освітлені; на дворищі колишньої тютюнової фабрики розбили великий сад з усіма різновидами троянд, яким Флорентіно Аріса віддавав своє вечірнє дозвілля. Єдине, що лишилося неторканим, на знак вдячності до минулого, це приміщення крамнички. Задню кімнату, де раніше спав Флорентіно Аріса, залишили в колишньому вигляді, з підвішеним гамаком та письмовим столом, на якому в безладі лежали купи книжок, але сам він переселився на другий поверх, до подружньої спальні. Та кімната була найпросторіша і найпрохолодніша в усьому домі й мала внутрішню терасу, де вночі було приємно посидіти, підставляючи обличчя свіжому морському вітерцю та вдихаючи пахощі троянд, але вона також найдужче відповідала аскетичним звичкам Флорентіно Аріси. Стіни там були неприкрашені й голі, побілені негашеним вапном, а з меблів стояло тільки тверде ліжко, нічний столик зі свічкою, вставленою в шийку пляшки, старовинна шафа на одяг і умивальний глечик із тазом.
Робота з переобладнання дому тривала майже три роки і збіглася в часі з бурхливим оновленням міста, яке воно завдячувало швидкому розвитку річкового судноплавства та комерційних перевезень, тобто тим самим факторам, що підтримували його велич за часів колонії і на два з лишком століття зробили його ворітьми Америки. Але тоді ж таки в Трансіто Аріси проявилися перші симптоми невиліковної хвороби. Її постійні клієнти й далі приходили до крамниці — але щоразу старіші, блідіші й примарніші, і вона перестала їх упізнавати, хоча мала з ними справу протягом половини життя, і могла переплутати заставу, віддаючи одній те, що належало іншій. А це було вельми небажано в таких оборудках, які вона провадила, коли ніхто не підписував жодних паперів, щоб не заплямувати ані своєї, ані чужої честі, і достатньою гарантією вважалося слово. Спочатку здавалося, що вона просто стала недочувати, але незабаром з'ясувалося, що то пам'ять витікає з неї крізь усі щілини. Отож довелося їй ліквідувати справу, а на добуті з глечиків скарби вона нарешті закінчила перебудову та вмеблювання дому і ще залишилося в неї чимало справжніх старовинних дорогоцінностей, чиї власники не мали достатніх коштів, щоб їх викупити.
На той час у Флорентіно Аріси з'явилося чимало обов'язків, але водночас його дедалі сильніше змагала охота вирушати на таємні лови заблудлих дівчат. Здобувши певний досвід у взаєминах із вдовою Насарета, що відкрила йому шлях до вуличних пригод, він протягом кількох років полював на неприкаяних нічних пташок, усе ще плекаючи ілюзію знайти ліки, які полегшили б йому біль утраченого кохання Ферміни Даси. Але згодом він уже не знав, чим була для нього звичка злягатися без надії — потребою душі чи звичайнісінькою вадою плоті. Він усе рідше заходив до портового готелю, і не тільки тому, що його інтереси вели в інших напрямках, а й тому, що не хотів, аби хтось відкрив його походеньки, адже для сторонніх очей він жив цнотливим життям домашнього самітника. Правда, тричі, коли йому вкрай припікало, він удавався до простого виходу, властивого добі, в якій він не жив: перевдягав подружок, які боялися, що їх упізнають, у чоловіче вбрання, і вони заходили разом до готелю, вдаючи з себе нічних гультяїв. Та знайшлися очевидці, які принаймні в двох випадках звернули увагу, що Флорентіно Аріса і його вдаваний приятель пішли не до буфету, а відразу в номер, і його вже й так підмочена репутація зазнала досить відчутного удару. Зрештою він перестав заходити до готелю, а коли зрідка й заходив, то не для того, щоб віддаватися там розпусті, а навпаки: шукаючи притулку, де міг би оговтатися від надмірних плотських утіх. А цього йому ніколи не бракувало. Він вирушав на свої яструбині лови десь о п'ятій пополудні, як тільки виходив з контори. Спочатку вдовольнявся дівчатами, яких йому пропонувала ніч. Підхоплював служниць у парках, негритянок на ринку, чепурух на пляжах, американок-грінго на суднах, що приходили з Нового Орлеана. Він приводив їх на хвилеріз, де півміста займалися тим самим відразу по заході сонця, приводив їх куди міг, а іноді й куди не міг, бо не раз траплялося, що він поквапно забігав у якісь темні сіни й робив що змога та як удасться десь у закутні за дверима.