Звичайно ж, Флорентіно Аріса говорив цілком серйозно і тут-таки підписав відповідний документ. Зрештою, всім було відомо, що спалахи холерної пошесті не припинилися, попри оптимістичні заяви санітарних властей. Що ж до оголошення надзвичайного стану на пароплаві, то з цим не виникало жодних проблем. Швидко вивантажили уже взятий на борт невеличкий вантаж, пасажирів повідомили, що на судні зламалася машина, і цього ж таки ранку всіх пересадили на пароплав іншої компанії. Якщо до подібних хитрощів удавалися, керуючись міркуваннями часто аморальними й навіть гідними осуду, то Флорентіно Аріса не бачив підстав, чом би до цього не вдатися заради кохання. Єдине, чого попросив капітан, це причалити в Пуерто-Наре, де він хотів когось підібрати: капітан теж мав свої сердечні таємниці.
Отож "Нова Вірність" відчалила від пристані вдосвіта наступного дня без вантажу, без пасажирів і з жовтим прапором холерної тривоги, який урочисто майорів над головною щоглою. Надвечір вони взяли на борт у Пуерто-Наре жінку, вищу й кремезнішу за капітана, яка була гарна якоюсь незвичайною вродою і якій бракувало лише бороди, щоб з величезним успіхом виступати в цирку. Звали її Сенаїда Невес, але капітан звертався до неї: "Моя Бісиця!" Вона була його давньою подругою, і він мав звичай підбирати її біля котроїсь пристані, щоб потім висадити біля іншої, і коли вона піднялася на борт, від неї віяло щастям. У тій похмурій місцевості, де в серці Флорентіно Аріси ожив тужливий спомин про Росальбу, коли він побачив, як поїзд на Енвігадо з натужними зусиллями повзе над самим проваллям угору стародавньою стежиною мулів, з неба бурхнула амазонська злива, яка потім не вщухала, лише зрідка уриваючись, протягом усього зворотного рейсу. Але всім до неї було байдуже: свято на плаву мало дах над головою. Того самого вечора, прагнучи зробити особистий внесок у загальну гулянку, Ферміна Даса спустилася на кухню, і під оплески та вітальні вигуки екіпажу приготувала для всіх страву особистого винаходу, яку Флорентіно Аріса назвав сам для себе "баклажанами в стилі кохання".
Вдень грали в карти, їли від пуза, пообіді спали непробудним сном, після чого прокидалися знесилені, а тільки-но заходило сонце, починав грати оркестр, і всі, не обмежуючи себе, пили ганусівку й закусували лососиною. То був дуже швидкий рейс, пароплав був легкий, а вода висока, адже з верхів'їв, де того тижня з неба вилилося стільки води, скільки у звичайні дні випадає на всьому протязі річки, йшла висока повінь. У деяких селах палили з гармат, щоб настрашити холеру, і пароплав відповідав їм сумовитими вдячними гудками. Пароплави всіх компаній, що розминалися з ними, посилали їм сигнали співчуття. В селі Маганге вони повантажили дрова на весь подальший рейс.
Спешу Ферміна Даса лякалася, коли виття пароплавної сирени відлунювало в її здоровому вусі, але, попивши два дні ганусівку, призвичаїлась і почала чути вже обома. Зненацька їй відкрилося, що троянди стали запашнішими, ніж раніше, що пташки вдосвіта почали співати набагато дзвінкіше і що Бог створив морську корову й посадив її на піщану обмілину біля Тамаламеке лише для того, щоб вона розбудила її, Ферміну Дасу. Цей крик почув і капітан, звернув ближче до берега, і нарешті вони побачили величезну матрону, що годувала молоком немовля, тримаючи його на руках. Ні Флорентіно Аріса, ні Ферміна Даса повністю не усвідомлювали, наскільки вони стали близькі одне одному: вона ставила йому клізму, вставала з постелі раніше за нього, щоб почистити його штучні зуби, які він залишав на ніч у склянці, й розв'язала для себе проблему загублених окулярів, бо його окуляри годилися їй і для читання, і для церування. Одного ранку, прокинувшись, вона побачила, що він пришиває собі гудзика до сорочки, й вихопила сорочку в нього з рук, щоб зробити це самій, перше ніж він вимовить ритуальну фразу про те, що чоловікові потрібні дві дружини. Вона ж просила його лише про одну послугу: ставити банку на те місце, де в неї боліла спина.
Флорентіно Аріса, зі свого боку, взяв у оркестрі скрипку й розтривожив спогади про далеке минуле. Півдня повправлявшись, він зумів заграти для неї вальс "Богиня у вінку" і грав протягом багатьох годин, аж доки довелося зупинити його силоміць. Якось уночі Ферміна Даса прокинулася, задихаючись від сліз, які вперше в її житті були слізьми горя, а не гніву, — це їй пригадалися двоє стареньких, яких човняр забив ударами весла. Дивовижно, але безперервний дощ її анітрохи не хвилював і, може, занадто пізно вона подумала, що, мабуть, Париж не таке вже й похмуре місто, яким він їй видався, та й у Санта-Фе вулиці навряд чи так уже запруджені похоронними процесіями. Мрія про інші, майбутні подорожі з Флорентіно Арісою засяяла десь на обрії: подорожі бездумні, без важких скринь, без суспільних умовностей — подорожі кохання.
Напередодні прибуття влаштували велике свято з паперовими гірляндами та кольоровими ліхтариками. Надвечір дощ перестав. Капітан і Сенаїда, тісно сплетені в обіймах, протанцювали кілька болеро, які в ті роки почали доходити до серця. Флорентіно Аріса наважився запропонувати Ферміні Дасі станцювати з ним їхній таємний вальс, але вона відмовилася. Проте весь вечір відбивала такт підборами та порухами голови, й була навіть мить, коли вона танцювала сидячи, сама того не усвідомлюючи, тоді як капітан зливався зі своєю ніжною "Бісицею" у присмеркових ритмах болеро. Вона випила стільки ганусівки, що на сходах довелося вести її попід руки, і з нею стався напад сміху зі слізьми, який налякав усіх. Але в тихій заводі каюти, де витали густі пахощі парфумів, їй пощастило опанувати себе, й вони віддалися плотським любощам — розважливо, спокійно, як навчені життям давні коханці, і ті хвилини залишилися в пам'яті Ферміни Даси найкращим спогадом з усієї тієї лунатичної подорожі. Вони вже не почували себе щойно одруженими молодятами, як припускали капітан та Сенаїда, і ще менше — пізніми коханцями. Було так, ніби вони вже піднялися на круту голгофу подружнього життя і тепер ішли просто до суті кохання. Ішли мовчки, як старе подружжя, що обпеклося на житті, непідвладне пасткам пристрасті, непідвладне брутальним насмішкам ілюзій та міражам розчарувань — непідвладні мінливому настрою кохання. Бо вони прожили разом досить, аби зрозуміти, що кохання — це кохання коли завгодно і де завгодно, але воно тим насиченіше, чим ближче до смерті.