Кочегар

Сторінка 3 з 9

Франц Кафка

— Це корабельна капела, — сказав кочегар, — вона грала нагорі, а зараз іде пакуватися. Ну, тепер уже по всьому, нам можна рушати. Ходімо! — Він узяв Карла за руку, в останню мить зняв ще із стіни над ліжком образок Богородиці в рамцях, запхнув його в кишеню на грудях, схопив свою валізку, і вони вдвох швидко вийшли з каюти.

— Тепер я піду в канцелярію і скажу тим панам усе, що мені наболіло. Пасажирів тут більше немає, і не треба ні на кого оглядатися.

Кочегар повторював це на різні лади і хотів на ходу ударом ноги збоку вбити пацюка, що перебігав їм дорогу, та замість того лиш підштовхнув його до шпарки, якої пацюк саме вчасно досяг. Загалом же кочегар був вайлуватий, бо до всього мав ще й довгі, надто важкі ноги.

Вони пройшли через кухню, де кілька дівчат у брудних фартухах мили у великих казанах посуд. Кочегар підкликав до себе якусь Ліну, обняв її за стан — вона ж, кокетуючи, пригорнулась до його руки, — і трохи пройшовся з нею.

— Я зараз одержу розрахунок, не хочеш піти зі мною? — спитав він.

— Навіщо мені морочитись, краще принеси гроші сюди, — відповіла дівчина і, викрутившись з-під його руки, побігла геть. — Де це ти підхопив такого вродливого хлопця? — гукнула ще вона, однак уже не чекала на відповідь. Решта дівчат реготали, кинувши свою роботу.

Карл із кочегаром тим часом простували далі і дійшли до дверей з невеличким переднім фронтоном, який підтримували маленькі позолочені каріатиди. Як для корабельного обладунку, це була очевидна надмірність. Карл помітив, що ніколи ще не був у цій частині корабля, її, мабуть, на час подорожі призначали для пасажирів першого й другого класів, а зараз, коли треба було скрізь прибирати, двері сюди познімали. Вони й справді вже зустрічали кількох чоловіків з мітлами на плечах, які віталися з кочегаром. Карл був здивований, що корабель — таке велике господарство; на своїй середній палубі він не помічав цього. Вздовж коридора тяглися електричні дроти, і весь час було чути дзеленчання маленького дзвоника.

Кочегар шанобливо постукав у двері й, почувши "Прошу!", рукою показав Карлові, щоб той сміливо заходив. Карл зайшов, але залишився стояти біля порога. Крізь троє вікон каюти він побачив веселу гру хвиль на морі, і від цієї картини в нього стрепенулося серце, наче довгі п'ять днів він не дивився безперервно на воду. Великі кораблі пливли кожен своїм шляхом, погойдуючись від прибою, наскільки дозволяла їхня вага. Коли примружити очі, то здавалось, що кораблі хитаються від самої ваги. На їхніх щоглах висіли вузькі, але довгі прапорці, що хоч і стали лубкі за довге плавання, але все-таки тріпотіли на вітрі. Пролунав салют, мабуть, з військових кораблів — один з них саме проходив недалеко; дула його гармат, що сяяли сталевими кожухами, були ніби заколисані впевненою, рівною, але все-таки трохи хиткою плавбою. Маленькі суденця й човни було видно тільки вдалині, принаймні від дверей, їх багато входило в гавань у прогонах між великими кораблями. А за всім цим бовванів Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч вікон своїх хмарочосів. Так, у цій каюті людина знала, де вона знаходиться.

За круглим столом сиділо троє чоловіків: один — корабельний офіцер у синій морській формі, два інших — портові чиновники в чорних американських мундирах. На столі лежала ціла купа різних документів, що їх офіцер, тримаючи перо в руці, спочатку пробігав очима, а потім передавав чиновникам. Ті їх або читали, або щось із них виписували, або просто клали в папку, а часом один із чиновників, який майже безперестанку тихенько скреготів зубами, — диктував щось своєму товаришеві для протоколу.

Біля вікна, спиною до дверей, сидів за письмовим столом низенький чоловік і порпався в товстеленних фоліантах, що стояли рядком урівні з його головою на дебелій книжковій полиці. Біля нього містилась відчинена, порожня, принаймні на перший погляд, каса.

Друге вікно ніхто не заступав, і з нього відкривався найкращий краєвид. Біля третього стояли два чоловіки й тихо розмовляли. Один, теж у формі морського офіцера, сперся на підвіконня й грався колодочкою кортика. Той, із ким він розмовляв, був обернений до вікна і, часом відхиляючись, відслоняв частину орденів на грудях в офіцера. Він не був військовий і мав при собі бамбукову паличку, яка через те, що він заклав руки назад, теж стриміла, як кортик.

Карл не мав коли до всього приглядатися, бо до них відразу підійшов служник і з таким виглядом, ніби хотів показати, що тут кочегарові не місце, спитав, чого той хоче. Кочегар відповів так само тихо, що хоче поговорити з паном старшим касиром. Служник помахом руки відхилив це прохання, однак, далеко обійшовши круглий стіл, все-таки навшпиньки наблизився до чоловіка з фоліантами. Чоловік — це було добре видно — просто занімів, почувши, що сказав служник, але нарешті все ж повернувся до кочегара, гнівно замахав на нього руками і, задля певності, на служника теж. Тоді служник знову підійшов до кочегара і таким тоном, ніби довіряв йому якусь таємницю, мовив:

— Зараз же геть звідси!

На ці слова кочегар обернувся до Карла, наче хотів йому мовчки вилити свій біль. Карл, не роздумуючи більше, метнувся вперед і перебіг кімнату, трохи навіть зачепивши офіцера, що сидів у кріслі; служник, зігнувшись і наставивши руки, кинувся за ним, ніби за якоюсь шкідливою комахою, але Карл перший досяг стола старшого касира і вчепився за нього на випадок, коли служник спробував би відтягти його.

Звичайно, в кімнаті відразу всі пожвавішали. Офіцер біля столу схопився з крісла, чиновники з порту спокійно, але пильно стежили за всім, що відбувалося, співбесідники біля вікна стали так, щоб видно було кімнату, служник, який вважав, що йому не місце там, де виявляє зацікавлення вище панство, відступив назад. Кочегар біля дверей напружено очікував тієї миті, коли знадобиться його допомога. Нарешті й старший касир обернувся в кріслі круто праворуч.

Карл видобув з потайної кишені, яку він не боявся показувати цим людям, свій закордонний паспорт і замість відрекомендуватись, розгорнув його й поклав на стіл. Старший касир, очевидно, не надав великої ваги паспортові, бо двома пальцями одсунув його від себе, і тоді Карл сховав його назад до кишені, нібито з формальностями, на щастя, було покінчено.