Кочегар

Сторінка 2 з 9

Франц Кафка

— А тепер я міг би стати й кочегаром, — вів далі Карл. — Моїм батькам зараз зовсім байдуже, ким я буду.

— Моє місце звільняється, — сказав кочегар і, ніби наново усвідомивши це, засунув руки в кишені зім'ятих, схожих на шкіряні, іржаво-сірих штанів і простягнув ноги на ліжко. Карлові до велось відсунутися до стіни.

— Ви залишаєте судно?

— Атож, завтра беру ноги на плечі і йду.

— Чому? Вам тут не подобається?

— Такі склались обставини. Не завжди доводиться вибирати, подобається тобі десь, чи ні. А втім, ви правду сказали, мені тут таки не подобається. Ви, мабуть, не думаєте насправді стати кочегаром, однак саме ним стати найлегше. Але я вам аж ніяк не раджу. Коли ви в Європі хотіли вчитися, то чому тут не хочете? Американські університети набагато кращі за європейські.

— Може, й так, — сказав Карл, — але мені майже нізащо вчитися. Щоправда, я про когось читав, що він удень працював у крамниці, а ночами вчився, аж поки став доктором і, здається, бургомістром, однак на це треба великої витримки, еге ж? А в мене вона навряд чи є. Крім того, я був не дуже добрий учень, розлука з школою не особливо засмутила мене. Та й вимоги у тутешніх школах, либонь, ще вищі. Англійської мови я майже зовсім не знаю. І взагалі мені здається, що тут до чужинців ставляться дуже неприязно.

— І ви вже помітили це? Ну, тоді все гаразд. Такі люди мені до вподоби. Гляньте-но: ми на німецькому кораблі, що ходить по лінії Гамбург — Америка, то чому ж тут не самі німці? Чому старший машиніст румун? Він зветься Шубаль. Просто не віриться! І цей негідник збиткується над нами, німцями, на німецькому ж судні! Ви не подумайте, — чоловікові забракло повітря, і він замахав рукою, — що я скаржусь аби скаржитись. Я знаю, що ви не маєте ніякого впливу і самі всього лиш бідний хлопчисько. Але це вже занадто! — Він, втупивши очі в свій кулак, постукав ним по столу. — Я служив на стількох кораблях, — він одним духом вимовив двадцять назв, так що Карлові годі було затямити їх, — і мене всюди відзначали, всюди хвалили, я був до вподоби капітанові, навіть на такому завбільшки, як це, вітрильному судні я плавав кілька років, — він підвівся, ніби то було найбільше досягнення в його житті, — а тут, на цій скрині, де все вирівняно й прилизано, де немає місця для жарту, тут я ні до чого не здатний, завжди стою на заваді Шубалю, тут я ледащо, якого треба викинути геть і якому платять тільки з ласки. Ви розумієте це? Бо я не розумію.

— Ви не повинні терпіти таку кривду, — схвильовано сказав Карл. Він майже забув, що перебуває на хиткій палубі корабля біля берегів чужої землі, так затишно було йому на кочегаровім ліжку, наче вдома. — Ви вже ходили до капітана? Домагались у нього своїх прав?

— Ет, краще йдіть собі, йдіть звідси геть. Мені вас тут не треба. Ви не слухаєте, що я кажу, а даєте поради. Як же я піду до капітана! — кочегар стомлено сів знову і схилив голову на руки.

"Щось ліпше порадити йому я не можу", — сказав до себе Карл. І взагалі, йому здалось, що краще б він був знайшов свою валізку, ніж давав поради, які все одно вважають за безглузді. Коли батько вручав йому валізку, то жартома спитав: "Скільки вона в тебе пробуде?". І ось ця вірна валізка, може, й справді пропала. Добре, що хоч батько навряд чи дізнається про його теперішнє становище, навіть коли буде розпитувати. Супутники з судна можуть тільки сказати, що він доїхав із ними до Нью-Йорка. Однак Карлові було шкода, що він ще майже не використав тих речей, які лежали у валізці, хоч сорочку, наприклад, йому давно вже слід було поміняти. Виходить, що він ощадив не там, де треба: зараз, коли годилось би починати свою кар'єру чисто одягненому, йому доведеться з'явитись на берег у брудній сорочці. Коли б не це, то втрата валізки не дуже б і засмутила його, бо костюм, у якому він ходив, був навіть кращий за той, що залишився у валізці. Власне, мати поклала його про всяк випадок, їй ще довелося перед самим Карловим від'їздом латати його. Тепер він згадав також, що у валізці був ще й кусень веронської салямі, що її мати поклала як особливий подарунок. Він її з'їв тільки невеличкий шматочок, бо в дорозі зовсім не мав апетиту й супу, який давали на середній палубі, йому цілком вистачало. Але тепер Карл хотів би мати ковбасу напохваті, щоб пригостити нею кочегара. Бо таких людей легко прихилити до себе, давши їм якусь дрібничку, це Карл знав від свого батька; той цигарками завойовував прихильність усіх дрібніших службовців, з якими мав ділові стосунки. Тепер Карл міг подарувати хіба що свої гроші, однак коли валізка дійсно пропала, їх поки що не слід було чіпати. Його думки знову повернулися до валізки, і він тепер справді не міг збагнути, чому дорогою так ревно стеріг її, що майже не спав, а зараз ту саму валізку так легко дозволив украсти. Він згадав, як п'ять ночей підряд підозрював маленького словака, який спав за двоє ліжок ліворуч, що той чигає на його валізку. Цей словак тільки й ждав, коли вже Карл, нарешті, стомиться до краю і на мить задрімає, аби довгою жердиною, що нею він цілими днями бавився або робив вправи, підтягнути валізку до себе. Вдень словак здавався доволі невинним, та як тільки наставала ніч, він раз по раз підводився на ліжку й сумно дивився на Карлову валізку. Карл добре бачив це, бо часом хтось із неспокійних емігрантів запалював світло, хоч корабельний розпорядок не дозволяв цього, і пробував розібратися в незрозумілих оголошеннях емігрантського агентства. Якщо світилося близько, Карл міг трохи задрімати, коли ж далеко або зовсім було темно, йому доводилось лежати з розплющеними очима. Таке напруження дуже виснажувало його, і ось тепер виходить, що воно, може, було зовсім марне. Отой Бутербаум — ну хай тільки він ще десь зустріне його!

У цю мить за дверима в цілковиту досі тишу звідкись здаля увірвався легкий дрібний стук, ніби тупіт дитячих ніг; наближаючись, він став чіткіший і нарешті перейшов у рівномірний, мовби військовий крок. Люди, очевидно, йшли, як завжди у вузьких коридорах, один за одним, чути було наче брязкіт зброї. Карл, що вже мало не заснув у ліжку, звільнений від усіх своїх турбот з валізкою та словаком, стрепенувся і штовхнув кочегара, щоб той, нарешті, теж прислухався, бо передні люди вже, очевидно, доходили до дверей комірчини.