* * *
Загорнувшись в сірі хмари,
Міцно сплять боги великі,
Ну й хропуть вони, нівроку,
Аж вітри здіймають дикі!
Ну й погода! Буря вне,
Корабель згубивсь в просторі...
Ах, вітрів не вгамувати,
Не спинити хвиль у морі!
Хай гуде, ламає щогли,
Хай бунтує без упину,—
В сірий плащ я загорнуся
І, як бог, у сон порину.
* * *
Ось вихор надяга штани,
З води шаровари білі.
Щосили шмагає хвилі й вони
Гудуть і ревуть, озвірілі.
З брудних небес дощі шумлять,
Лихі потоки зливи,
Неначе хочуть ніч заллять,
Втопити й море сиве.
До щогли вчепилась чайка сумна,
Голосить, кричить в одчаї
І крильми лопоче,— комусь вона
Нещастя гіровіщає.
* * *
До танцю буря грає,
Реве і хвилю здійма!
Ого! Як наш кораблик
Жбурляє дика пітьма.
Живими горами по морю
Буряні хвилі пішли;
Тут зяє чорна безодня;
Там випнулись білі вали.
Прокльони, блювота, благання —
Все в суміш з каюти летить;
Вхопивсь я міцно за щоглу:
"Це вдома мені б сидіть!"
8. Г. Гейне
Як вранці повз твій будинок
Доводиться йти мені,
Я дуже радий, дитино,
Що бачу тебе в вікні.
Очей твоїх карих погляд
Запитує зоддалік:
"Хто ти й чого тобі треба,
Чужий, сумний чоловік?"
Відомий в землі німецькій,
Поет німецький я.
Згадають людей найкращих —
Назвуть і моє ім'я.
Багато німців, дитино,
Хочуть того, що й я
Згадають найгірше лихо-^-
Назвуть і моє ім'я.
* * *
Горіло море віддаля
В вечірньому промінні.
Сиділи мовчки ти і я
Під хаткою на камінні.
Лягав туман, шумів прибій,
І чайка тужливо літала.
З ясних очей сльоза тобі
Тихо на руку впала.
І сяяла на руках твоїх
Алмазом кожна сльозина,-1-
І з білих рук я випив їх,
Схилившись на коліна.
І з тої днини спокою нема,
Болить душа і тіло...
Нещасна, ще ж тоді вона
Сльозами мене отруїла!
Чудовий дивний замок
Стоїть на скелях крутих.
Три панни живуть у ньому,
І я їх люблю усіх.
В суботу цілує Єтта,
В неділю — Юлія,
А потім уже й Кунігунда,
Третя мила моя.
Давали там бал у вівторок,
Приїхали дами й пани,—
В каретах, і верхи, і пішки
З'явились у замок вони.
Про мене панни забули,—
Ну бачили ви дурних!
Тітки і кузини сміялись,
Помітили це, як на гріх!
* * *
На обрії далекім,
Як марево, встає
Вечірніми вежами місто,
Забуте місто моє.
Вологий вітер мружить
Сірі шляхи водяні.
Веслує сумний з обличчя
Човняр у моєму човні.
Сонце ще раз пробилось,
Над обрієм дивно сія
Й мені показує місце,
Де втратив кохану я.
Тебе я знов вітаю,
О місто, повне мрійі
Колись було ти, знаю,
Притулком милій моїй.
О вежі й ворота, щиро
Скажіть: де мила моя?
Я вам її довірив —
У вас і питаю я.
Але не винні вежі,
Що не завадили їй,
Коли вона, спакувавшись,
Тікала з міста мерщій.
Для неї одкрились ворота,
Недурно ж говорить світ:
Не буде дурній повороту,
Як вийде з дурних воріт.
* * *
Старою дорогою знову іду,
Провулки бачу знайомі;
В цім домі кохана жила, а тепер
Така порожнеча в цім домі.
Знайомі провулки занадто вузькі!
Нестерпні бруківки брили!
На мене валиться кожний дім!
ї я тікаю щосили!
Знов пришов я д(? того будинку,
Де вона присягалась колись;
Де кохана зронила сльозинку,
Там гадюки тепер завелись.
* * *
Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають,
Колись моя люба в цій хаті жила;
її вже немає, її тут не знають,
Оселя ж лишилася та, що й була.
І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся
1 в розпачі руки ламає свої;
Ось місяць його освітив, я жахнувся:
Обличчя і постать у нього — мої.
Ти, марище зблідле, ти, тінь моя власна!
Нащо мене дражниш коханням моїм?
І так не забута година нещасна,
Як серцем я рвався на місці оцім.
* * *
Ти можеш спокійно спати
І знать, що я живий?
Прокинеться гнів колишній —
Ланцюг я зламаю свійі
Чула ти давню пісню,
Як мертвий юнак в давнину
Опівночі кохану
Забрав до себе в труну?
Повір, повір, дитино,
В мої слова оці:
Живий я і значно дужчий.
Аніж усі мерці!
* * *
Красуня заснула в кімнаті,
А місяць припав до вікна,
Мелодію вальса знадвору
Доносить у дім луна.
В півсні шепнула: "Кому це
Мого спокою не жаль?"
Внизу — ой леле! — на скрипці
Тирличе мертвий скрипаль:
"Згадай, як ти підманула,
На танець не вийшла в зал.
Ходім тепер потанцюєм:
У нас на кладовищі бал".
І, силі незнаній скорившись,
Красуня озвалась на клич.
Кістяк під тирликання скрипки
Повів зрадливицю в ніч.
Ідуть, він мугиче, танцює,
Лунає перестук кісток,
А череп киває й киває
У сяйві блідих зірок.
Замріяно я дивився
На очі ті, на чоло —
Обличчя її на портреті
Враз оживать почало.
І посмішка чарівлива
Завилася на устах,
І наче від сліз печальних
Заграло світло в очах.
І сльози покотились
У мене з-під повік,—
Не міг я, не міг повірить,
Що втратив тебе навік!
* * *
Сх, я нещасний Атлас! Цілий світ,
Світ ділий туги мушу я носити.
Вагу ношу незмірну. Розіб'ється
Вже хутко серце в грудях.
Ти, горде серце, ти цього бажало!
Ти щастя прагнуло, без міри щастя,
Чи туш — теж без міри. Горде серце,
Тож досить маєш — туги!..
* * *
Вмирають люди, і роки
Минають один за одним,
Але не вмирає кохання,
Що в серці живе моїм.
Ще раз подивитись на тебе
І мовити в смертний час,
Обнявши твої коліна:
"Madame, я кохаю вас!"