* * *
Я тобі на вірність клявся,
До серденька пригортав,
В сіті власні я попався
І за правду жарт прийняв.
Як покинеш в цю хвилину
Ти мене хоч би на жарт,—
Я застрелюсь, я загину,
Бо без тебе жить не варт!
* * *
Не шалійте з нетерпіння,
Якщо тон пісень журливих
Часом ще звучить виразно
І в моїх новіших співах.
Зачекайте, відлунає
Давнє горе непривітне,
І нова весна піснями
В серці згоєнім розквітне!
Пора схаменутись, позбутися мрій,
Кінчати з безумною грою,—
Я надто довго, як лицедій,
Комедію грав з тобою.
Чудові куліси в театрі я мав —
1 все в романтичному стилі,
Мій рицарський плащ в брузументах палав,
Палали чуття спломенілі.
І що ж, хоч я мудро дивацькі оті
Приборкав чуття навіжені,
Нещасний і досі ще я у житті,
Мов досі ще граю на сцені.
0 боже! Убравшись в позичений грим.
Казав я всю правду до краю —
Не знав я, що з смертю у серці своїм
Вмирущого воїна граю.
* *
Всевладний Вісвамітра
То б'ється, а то постить,—
Корову у Васішти
Йому одібрать кортить
Який ти бик, Вісвамітро,
Про що тут говорить,—
Коли за корову ти можеш
1 битися^ і постить!
Тільки б серце не зламала
В тебе доля навісна,
Все віддасть нова весна,
Що зима в тебе забрала.
Скільки ще тобі радіти!
Вічне щастя зберегти!
Серце, все, що любиш ти,—
Смієш, мусиш ти любити!
Ти квітка і гарна, і чиста,
Весняна в тобі яснота;
Дивлюсь я на тебе, і туга
Серце мені огорта.
І наче тобі у зажур!
Я руку кладу на чоло,
І, молячись, небо благаю,
Щоб цноту твою зберегло.
* * *
Любко, це для тебе згуба,
Сам про те я мушу дбати,
Щоб не дати твому серцю
Від кохання запалати.
Я про теє дбаю щиро,
А однак не раз благаю,
В думці криючи благання:
"Покохай мене, мій раю!"
* * *
Коли в подушки і в тишу
Порину в час нічний,
Зринає перед мене
Твій образ осяйний.
Коли ж склепляє очі
Дрімота і пітьма,
Твій образ милий входить
У сон мій крадькома.
А прокидаюсь вранці —
Те саме й наяву:
Весь день твій образ в серці,
Тобою я живу.
* * *
Дівчинко — уста червоні,
Мед у погляді та сміх —
Дівчинко моя маленька,
Ти завжди в думках моїх.
В довгий вечір цей зимовий
Дуже хочеться мені
У кімнаточці з тобою
Побалакать в тишині.
Я б хотів поцілувати
Руку білу та малу
І сльозами окропити
Руку білу та малу.
* * *
Хай навкіл мете завія,
Хай штурмує, шаленіє,
Хай зі дзвоном б'є у вікна,—
У плачі я не поникну,
Бо весна в душі моїй
І коханий образ твій.
* * •
Хто благає Матір Божу,
Хто святих Петра і Павла,
Я ж одну благаю тільки —
Сонце ясне, любку гожу.
Будь до,мене прихильніша,
Дай розкоші, поцілунків!
Ти, з дівчат найкраще сонце,
З сонців дівчина ясніша!
* * *
Друже мій, ти закожавсь,—
Біль новий тебе колише;
Все темніше в голові,
А на серці — все ясніше.
Друже мій, ти закохавсь,.
Не сховаєш те, що зріє,—
Твого серця щирий жар
Крізь жилетку пломеніє.
* * *
Хотів перебути з тобою
Хвилину самоти —
Не згодилась зо мною,
Бо поспішала ти.
Сказав я: душа спопеліла
І жар мій — все буде твоїмі
Ти кніксен мені зробила
І засміялась при тім.
Мене ти ще більше печальним
Зробила на довгі дні —
У поцілунку прощальнім
Відмовила мені.
Стрілятися я не стану,
Про це ти й думать облиш,—
Бо все це, моя кохана,
Траплялось мені й раніш.
* * *
Сапфірової синизни
Твої глибокі очі.
Щасливець той, кому вони
Всміхаються охоче.
А серце в тебе — той алмаз,
Що гранями яскріє.
Щасливець, з ким воно весь час
Горить і пломеніє.
Напіврозкриті, надять, звуть
Твої рубіни-губи.
Щасливець той, кому шепнуть
Вони жадане: "Любий!"
4. Г. Гейне
Якби щасливчика того
Зустрів я в темнім лісі,
Ій-право, щастя він свого
Волів би сам зректися.
* * *
Світ наш занадто фрагментоподібний.
Німецький професор, ось хто тут потрібний!
На світ роздертий він кине оком,
В розумну систему стулить шматки,
І своїм нічним ковпаком і шлафроком
Заштопає світобудови дірки.
* * *
Сьогодні у них, мабуть, гості,
В будинкові скрізь вогні.
На другому поверсі часом
З'являється тінь у вікні.
В пітьмі я стою самотній,
І ти не бачиш мене.
Ще важче тобі зазирнути
У серце моє смутне.
Це серце до тебе лине
І гине з кохання свого,
Воно обливається кров'ю,
А ти не бачиш того.
* * *
Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю думу смутну,
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.
1 навіть, коли серед ночі
Заплющив ти очі ясні,
І тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.
У тебе алмази, і перли,
І людські усі скарби.
І очі найкращі у світі,—
Чого ще* люба, тобі?
Я ціле летюче військо
Про очі твої голубі
Пісень написав безсмертних,—
Чого ще, люба, тобі?
Мене своїми очима
В нерівній боротьбі
Вкінець ти занапастила,—
Чого ще, любаг тобі?
* * *
Вперше може нещасливо
Закохатись навіть бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.
Що ж, я дурень, я кохаю
Знов без жодної надії,,
Сонце, місяць, світ сміється,
Я сміюся теж — і гину.
Мов я від них і раду, й пораду,
Брали мене, як на принаду,—
Мовляв, ти трохи лиш зажди,
Ми тебе визволимо з біди.
Але за їхньої допомоги
Я, мабуть, простяг би з голоду ноги,—
Коли б не з'явивсь чоловічок один,
Взявся як слід за мене він.
Ну й чоловічок! Вічне спасибі
Він заслужив на мовму хлібі!
Шкода* що з ним не обнятися нам,
Бо чоловічок отой ^ я сам!