А говорив він так тому, бо був у його війську силач над усіх силачів.
Задумався князь Кий. Аж тут приступає до нього Руслан.
— Княже, — сказав — я готов іти на бій із хозарином.
— Хай буде, — каже князь — годжуся.
І сказав полководцеві хозарів:
— Хай буде по-твоєму! Я вже визначив борця! Вишли й ти свого!
Стали борці проти себе. Хозарський борець — велетень, а по дужих раменах пізнати, що силач силенний. А Руслан, хоч і не слабий, так ніяк не рівня хозаринові.
Та не злякався...
— Мушу побороти, або згинути — Сказав собі.
Визначили місце недалеко річки, що плила долиною й понижче Киева вливалася в Дніпро.
Почався бій. Як виступив велетень, то, князівні Либеді дух заперло з тривоги та жаху.
— Ой, не збороти Русланові велетня того, — шептали стривожені уста її — не збороти!
Та як борці кинулися на себе, слаба іскра надії збудилася...
— А чей при помочі, Божій вдасться йому?
Так вміло завдавав Руслан удари противникові, так звинно уникав його ударів!..
Велетень став нетерпеливитися:
— Що цей хирляк тільки труду мені завдає?
І схопив Руслана за рамена. Руслан і собі впився руками в кріпкі та дужі рамена хозарина. Ногами вперся сильно в землю.
— Що за мара! Щоб я його з ніг не звалив? — думає велетень.
Тріщать кості в раменах одного й другого. Руслан зціпив зуби, щоб болю не чути... Нараз похитнувся, падає...
— Ох! — роздається оклик жаху Либеді...
— Ох! — чути викрики в рядах київського війська.
Та Руслан потяг за собою й велетня. Качаються по землі. Велетень хоче звільнити рамя, щоб із-за пояса добути ножа й покінчити з противником. Годі. Мов у кліщах держить його Руслан.
Та ось вирвав хозарин праве рамя.
— Пропало все! — скрикнула Либідь і зімліла, падаючи в рамена Хорива...
Радіють хозари:
— Наша перемога, наша!
Але в цій хвилині Руслан вихопив хозаринові ножа з-за пояса й миттю вбив йому в груди його власний ніж.
Зачервоніла кров, закричали радісно київські війська:
— Наша, наша перемога!
А тоді й Либідь відкрила очі:
— Нема Руслана, не живе?! — перші її слова були.
— Живе, живе! — кажуть їй, — хозарин упав.
— Руслан живе, і Київ вільний! — скрикнула радісно.
А вождь хозарів сказав:
— Я додержую слова й відходжу мирно з невеселою вісткою для кагана про відмову князівни Либеді.
— Скажи каганові твоєму, що я роззую17
________________________________________
[17] Роззую — вийду заміж. В давніх українців був звичай, що молода роз-зувала молодого. Цей звичай зберігся в нашому народі ще й до сьогодня.
того, що переміг хозарського борця! — сказала Либідь гордо.
А Руслан увесь аж сяє від радощів.
Небаром справили весілля.
А річку, що над нею відбувся двобій за князівну — і досі звуть Либіддю.
ДИВНА ДАНИНА
І знову минули літа. Поховали князя Кия, а за ним і Щека і Хорива не стало. А кожного поховали на горі, де поселився був і жив. Кия на горі, де був в'їзд Боричів,18
________________________________________
[18] Вїзд, уїзд Боричів — так звали головну дорогу в Київ. Вона круто підіймалася від річки Почайни на гору, попри кріпосний вал, у якому від заходу були одинокі ворота, а перед ними міст.
Щека на горі, що від нього й прозвали її Щекавицею, Хорива на горі, що теж від нього прозвали Хоривицею. Нестало й Руслана й Либеді не стало. І вимер Київ рід.
Тоді серед киян настали свари й чвари. Муж на мужа, рід на рід наставав. Із незгоди їх користали сусіди. Стали нападати на київські землі, а вже найбільше докучали киянам деревляни. Настали тривожні часи, підупадало хліборобство, підупадав промисел, підупадала торгівля.
І кажуть гості хозарські, що вернулися раз із Києва в Ітиль, хозарську столицю:
— Ослабіли кияни, можна їх використати тепер, зажадати в них данини за обіцянку оборони перед сусідами.
І послав хозарський каган послів у Київ.
— Кияни! Деревляни й інші ваші сусіди не дають вам спокою, напастують вас. Дайте нам данину, а ми боронитимемо вас — переказав послами.
І зійшлися кияни на раду: дати хозарам данину, чи не дати? Були такі, що казали, щоб не давати данини. А найбільше був проти данини Боємир Лютославич, молодий боярин.
— Данина, це ж неволя — говорив він. — Будемо згідні, то оборонимося.
Та більшість була за тим, щоб дати хозарам данину.
— Багато ворогів маємо, не дамо їм ради самі — казали.
Бачить Боємир, що більшість киян за данинy і знову говорить:
— Коли вже маємо давати данину, то не таку, як звичайно дають підбиті переможцям. Даймо їм по мечеві від диму.19
________________________________________
[19] Від диму — від ватри, цебто від кожного дому.
Нехай знають, що ми не без зброї. Сподобалася Боємирова рада киянам.
— Згода — кажуть — даймо по мечеві від диму.
Дали. І понесли хозарські посли данину в Ітиль каганові своєму та старшинам своїм і кажуть:
— Це найшли ми данину нову.
І питаються каган і старшини:
— Що ж дали?
А посли показали мечі.
А хозарські старшини, як побачили дивну данину, сказали:
— Недобра це данина, могутній кагане! Ми воюємо зброєю, на один бік гострою, цебто шаблями. А їх зброя гостра на обидва боки, вони мають мечі. Вони будуть іще брати данину від нас і від інших країн.
Задумався каган, а вкінці каже:
— Яку дають, таку берім. Мечі придадуться.
І прийняв каган київську данину.
НОВІ КНЯЗІ
І платили кияни таку данину хозарам щороку. Аж одного разу надплили Дніпром суднами воїни, в залізній зброї. Здалеку побачили город на горі. І спитали в рибалок на Дніпрі:
— Чий це город?
А рибалки оповіли їм:
— Були колись три брати: Кий, Щек і Хорив, що построїли город цей. Вони померли, а ми, що в городі сидимо, їхній рід, і платимо данину хозарам.
Тоді дружина витягла судна на берег, і частина з них під проводом двох мужів у дорогих одягах і зброї кращій підійшла під ворота Києва.
— Ми Варяги.20 Ми пустилися походом на Царгород.21
________________________________________
[20] Варяги — скандинавські войовники, нормани.
[21] Царгород — столиця грецької, або інакше східно-римської держави. По-грецьки Константинополіс, цебто місто царя Костантина Bеликого, який заснував його.
[22] Тор — германський божок грому, цебто те саме, що слов'янський Перун.
Та як побачили ваш город, раді осісти в ньому. Чи згідні будете прийняти нас у город?