— Так тепер уся спадщина по моєму дідові Ростиславові в моїх руках! — подумав князь Володимирко. — Та тепер годі, щоб Перемишль був столицею. Він надто на краю, треба десь шукати відповідного города в середині князівства.
І по надумі та по нараді з боярами сказав:
— Галич буде стольним городом. Він над Дністром.
Звідти йдуть судна аж до Чорного моря. І переніс столицю в Галич. Думав князь:
— Тепер чей заживу спокійно! Заселю землі пусті, побудую нові городи, торговлею збагачу державу.
Так думав князь Володимирко, та ще не судилося йому зазнати спокою.
Ще й року не минуло, як князь Володимирко переселився в Галич, прийшли посли від великого князя Всеволода:
— Великий князь Києва, Всеволод, здоровить тебе, княже Володимирку, та закликає тебе, щоб ти враз з його сином Святославом і з Ізяславом Давидовичем рушив на підмогу краківському князеві Володиславу, що воював із іншими польськими князями.
І зібрав князь Володимирко свої полки та рушив у похід на польські землі. Біля Чернська злучився з полками князя Святослава й Ізяслава. І вернувся з походу із здобиччю великою й з полоненими.
Полонені не дуже сумували, бо князь сказав їм:
— Не вийдете погано на тому, що попалися мені в полон. У мой державі багато землі чорної, родючої, а замало людей, щоб обробляли її. Дам кожному з вас землі, скільки зможете обробити. Житимете краще, як тут на пісках.
Загосподарювання країни — це була улюблена мрія князя. Тому брав він у полон радніш мирних хліборобів, як воєнних людей. Були й такі, що добровільно зголосилися "в полон", бо важко їм жилося дома.
— Коли б тільки заселити землю трудящими хліборобами та воєн виминати, то розцвіте добробут у моїй державі — думав князь, з походу вертаючись.
Та ще не судилося зажити мирно. Вже в два роки по цьому поході на Польщу мусів князь Володимирко виступити до війни з великим князем Всеволодом.
Але якось погодилися, і Володимирко тільки заплатив йому 1400 гривень сріблом за труд і витрати.
КНЯЖИЙ СУД
Невеселий вернувся князь Володимирко в Галич із походу.
— Надокучила вже мені оця війна! — казав він синові Ярославові, — ох, як надокучила!
— А то, батечку, не треба було починати її! — відповів на це княженко Ярослав.
— Ба, не починати! Легко то сказати: не починати. Тож знаєш, що на похиле дерево й кози скачуть! — на це князь і, махнувши рукою, додав: — Та лишімо це!..
В цій хвилині сповістили князя, що люди прийшли на суд і ждуть.
— Чи багато істців? — спитав князь Володимирко.
— Ні, всього три — відповів тивун.
— Ну, то чей швидко справимося — сказав на це князь.
Княженко Ярослав хотів відійти і поклонився батькові, одначе князь Володимирко поклав синові руку на плече та сказав:
— Ні, ходи, сину, в судню! Треба ж тобі привчатися, як судити.
І Ярослав слухняно пішов за батьком.
В судній кімнаті було більше людей, бо крім істців були позвані, послухи та видоки. Як князь увійшов, усі, що були в судній, поклонилися йому низько. Князь відклонився й подався ступенями на княжий стілець. Нижче князя засів судній дяк, а біля нього два тивуни. Княженко Ярослав сів збоку.
— Хто істці? — спитав князь дяка.
Дяк узяв записну книгу і почав читати:
Іванко Ольгович жалується на Станислава Назарича, що до нього втік його, Ольговичів, холоп Борис Синюта, а він держить його в себе, не вертає його йому, себто Іванкові Ольговичеві. — Богдан Чудинович жалуеться на Святополка Переніжича, що на прилюдному місці зневажив його, а Семен Чагрів жалуеться на Берислава Космича, смерда, що підпалив йому гумно.
— Боярине Іванку Ольговичу, предложи свою жалобу й видоків чи послухів.
Боярин Іванко Ольгович виступив наперед і став говорити:
— Мій холоп, Борис Синюта, що я його велів скарати за неслухняність, утік від мене. Я спершу не знав куди, та мої люди шукали його і найшли в Назарича в Станислава. Я післав до нього свого тивуна, щоб звернув мені мого холопа, а він відповів: "Прийди й візьми собі". І тому я прийшов шукати правди в тебе, милостивий княже!
Князь звернувся до обжалуваного:
— Що ж ти на це, боярине Станиславе Назаричу?
— Я скажу тільки, милостивий княже, що Борис Синюта — не холоп, а смерд. Ось він тут! Нехай сам говорить за себе.
На це боярин Ольгович почервонів, і каже:
— Холоп він! Холопові на суді не говорити.
Тут обізвався Борис Синюта:
— Не холоп я, а смерд, вольний із діда-прадіда...
— Тільки мій батько задовжився був у боярина Іванка Ольговича і платив йому різи точно, а потім погорів і не міг йому на час віддати іста. Тоді дав мене, щоб я відслужив довг. Та поки я відслужив, батько помер, а він тепер говорить, що я мав служити тільки за різи, а істо мав батько віддати. А що батько не віддав, то я холоп його, боярина ніби. А це неправда...
Князь звернувся до боярина Іванка Ольговича:
— Є в тебе послухи на це, або грамота списана?
— Нема, — відповів боярин, — ми робили все на слово.
Тут знову вмішався Синюта:
— На слово, та робилося при двох людях. Один з них, а саме той, що боярин його дав, є тут.
Боярин Іванко тривожно глянув по людях.
Наперед виступив сивий дідусь:
— Так, я огнищанин, Гліб Жирославич, був при угоді. Старий Яромир Синюта дав сина на десять літ служити за істо, не за різи.
— Це неправда! — скрикнув боярин.
Та князь дав знак рукою, і каже:
— Яке було істо?
— Тридцять кун. — відповів смерд.
А огнищанин Гліб:
— Так, тридцять кун.
На це князь:
— Ось тобі, боярине Іванку, княжа правда: ти послуха не дав, а він дав, а хоч би й не дав, то десять літ служби за тридцять кун досить. Ти вільний, смерде Борисе! Боярине Богдане Чудановичу, тепер твоя тяжа.
Виступив високий, худий боярин і став оповідати, як то на весіллі в його брата, коли відвозили молоду до дому молодого, боярин Святополк Переніжич зневажив його насамперед словами, а потім ударив його мечем у піхві. А видоки й послухи його бояри: Мирослав Кормилич, Жирослав Дмитрович і Ярополк Інгвар Фарлович.
— Що ж ти на це, боярине Святополку Переніжичу? — спитав князь у присадкуватого, чорнобородого боярина.
— Він перший зневажив мене, назвав мене зайдою. А який я зайда? Мій дід і прадід родом із цієї землі.
— Та не з Галича! — перебив йому Чуднович.