Із тридцяткою збройної дружини перейшов Петро Власт границю. На границі склав зброю пограничному сотникові та заявив, що враз із своїми людьми хоче служити перемиському князеві.
Повели його в Перемишль до князя.
— Що за причина, — питав князь Володар, — що ти свого князя покинув, а до мене на службу голосишся?
— Милостивий княже, скривдив мене Болеслав, хоча вірно служив йому. Він забрав мої землі собі, ще й погрожував мені тюрмою! Маю ж я в тюрмі гнити, то волію слави добувати під твоїм хоробрим проводом. Я пристаю до тебе, княже, з усіма моїми людьми та з землями моїми. Мої землі суміжні з твоїм князівством.
— Добре, — каже князь Володар, — приймаю тебе.
Власт дуже дякував князеві:
— До смерти — каже — служитиму тобі вірно життям і майном своїм.
У перемиському теремі рух. Князь Володар на лови вирушає.
А Петро Власт:
— Княже, ніде нема такої звірини, як у моїх лісах! Їдь туди на лови.
— Добре, — каже князь Володар, — треба чей же мені оглянути землі свого нового підданого.
— Авжеж, — каже Власт, — мій дім радо повітає тебе, княже ласкавий.
Славні були лови. Дичини справді в лісі було багато.
Вечоріло вже. Княжі дружинники взялися готувати вечерю таки в лісі. Раптом у кущах щось зашелестіло. Князь зірвався.
— Це якась товста звірюка! — і сів на коня, а Власт за ним.
Шелест і тріскіт віддалювався. Князь вдарив коня острогами. Кінь погнав стрілою...
Аж тут із гущавини вискочила з тридцятка їздців — усі поляки.
І кинулися на князя та давай стягати його з коня. Князь Володор не сподівався нападу, а Власт і собі взявся вязати його мотуззям.
— Що це? — питає князь Власта.
— Що? — засміявся Власт. — Сам бачиш, ти мій полонений. А не так мій, як мого короля Болеслава. Ти думав, ще поляк зрадить свого володаря?!
І повезли князя Володаря звязаного в Краків. Зрадів Болеслав, як побачив князя Володаря у себе в полоні.
А в Перемишлі довго не знали, що сталося з князем Володарем. Дружинники пізно схаменулися, що князя нема, довго шукали, гукали по лісі, та князь пропав, мов камінь під водою.
Аж прислав Болеслав Кривоустий у Перемишль послів. Посли привезли листа від Болеслава і листа князя Володаря до сина Володимирка. Болеслав жадав дві тисячі гривень срібла окупу. Була це велетенська сума на тодішні часи.
— Рятуй мене, сину! Дай окуп, а то Болеслав погрожує мені смертю! — писав князь Володар.
Думав спершу Володимирко з дружиною рушати в похід на Болеслава, і поїхав на пораду до дядька Василька.
— Ба, — каже Василько, — ти вирушиш із військом, а Болеслав тоді виконає погрозу і уб'є тобі батька.
— Правда твоя, дядьку! Нема іншої ради, треба дати окуп.
Та Болеслав не вдоволився самим окупом. Зажадав від Володаря, щоб він зірвав спілку з Прусами та поморянами. Не було ради, Володар згодився й на це.
Довго ще князювали обидва князі, Володар і Василько, — спокійно вже віку доживали.
А р. б. 1124 пронеслася сумна вістка по українській землі, що обидвох братів, Володаря та Василька, в живих не стало... Як разом трудилися, так разом і на той світ переставились.
В ОДНИХ РУКАХ
Задумався, важко задумався князь Володимирко, як разом з братом Ростиславом відпровадили батька Володаря на вічний спочинок.
— І щож тепер?! — думав він. — Що тепер? Залишились ми вдвох на батьковому уділі, а на уділі дядька Василька теж два: Іван і Григорій! Отже, замість одної сильної держави, готові бути чотири малі державки? А тут довкола самі вороги. Чи встоїмося ми так? Ще коли б то ми вміли жити в згоді так, як жили наш батько з дядьком Васильком. Та де там! От хоч би Ростислав! Не з тих він! Загонистий і неспокійний, та ще й легкодух! Не в голові йому добро держави, йому аби самому добре. А тут, як підемо кожен своїми стежками, то зайдемо простісінько в чужу неволю, і рідну країну на довго занапастимо.
Правильно думав Володимирко, бо незабаром Ростислав почав домагатися Щирця і погрожував навіть війною.
Каже князь Володимирко князеві Ростиславові:
— Не пора нам, брате, ворогам на втіху міжусобицю заводити. Краще нам над тим подумати, як помститися за батька на Болеславі краківському.
Засвітилися очі князя Ростислава, бо любив він воєнні походи, відродилася в ньому неспокійна вдача діда, Ростислава Володимировича.
— На це я завжди готов! Полки в мене готові, дружина хоробра. Приведи ти свою дружину, та й рушаймо на Болеславові землі! — каже князь Ростислав.
І рушили обидва Володаревичі в похід. Пізньою весною, раннім ранком вирушили з Перемишля. Поля вже добре зарунилися збіжжям, бо ж це вже по Юрі. В ранішньому cонці лисніли шоломи й панцері дружини, червоніли щити, лісами відгомонювався тупіт кінських копит.
Тривога понеслася по селах і городах краківського князівства.
— Перемиський князь, перемиський князь з численною дружиною йде!! — кричали зі страху й утікали.
Три тижні воювали князі Володимирко й Ростислав. Аж під город Бєч загналися.
— Годі далі йти. Вістка про наш напад напевно вже дійшла до Кракова, до Болеслава. І він певно вже дружину збирає на нас рушати. Вертаймося! — каже Володимирко.
І з великою здобичею вернулися.
А краківський князь Болеслав Кривоустий, як почув про наскок перемиського та звенигородського князів, зібрав, негайно дружину й рушив за ними в погоню.
Обидва князі були вже в стінах Перемишля.
Пограбував тільки Болеслав примежні українські села та вернувся назад у Краків.
Та що ж! Ростислав знову пригадав Володимиркові Щирець. Завзялися брати. Хоч і великий, князь Мстислав старався погодити їх, не помогло.
Розгорілася війна. Ростислав обложив Звенигород, однак, ранений стрілою, подався назад.
І поки доїхав у Перемишль, рана розятрилася, і князь важко занедужав.
І спало князеві на думку:
— Не одну стрілу, не одну рану від меча дістав я, важчу від цієї, а згоїлися. А ця не гоїться. Видно, це кара Божа за те, що міжусобицю почав я.
І висповідався та післав до брата:
— Приїжджай, погодимося!
Пустився Володимирко в дорогу в Перемишль. Та як приїхав, застав брата на марах, а перемишляни його своїм князем повітали.
І р. Божого 1126 переніс князь Володимирко свою столицю із Звенигороду в Перемишль.
І росла та кріпшала сила князя Володимирка. Ще більше зросли сила та значення князя в р. 1141, по смерті теребовельського князя, Івана Васильковича, що помер бездітно. Тоді князь Володимирко прилучив і Теребовельське князівство до Перемиського.